Довженко – митець, вихований на багатому духовному національному грунті. Тому в його творах зображені сентиментальні, добрі, працьовиті люди, закохані в красу рідного краю і пісні, типові представники української нації. Такими вивів їх письменник у “Звенигороді”, “Землі”, “Поемі про море”, “Зачарованій Десні” та багатьох інших творах. Однак у творах О. Довженка до початку 40-х років персо-нажі хоча й відчувають себе українцями, але тільки підсвідомо проявляють риси національної ментальності: у повазі до старших, особливо батьків; у любові до праці, до землі, на якій живуть; у готовності піти на самопожертву заради інших. Ці персонажі все-таки ще гостро не відчувають своєї приналежності до україн-ської нації. Вони – радянські українці. У творах довоєнного періоду О. Довженко не загострював проблеми національної самосвідомості, не порушував питання тотального нищення української нації.

З усією гостротою тема української самосвідомості героїв зазвучала у творах сорокових років. Національно-світоглядна еволюція О. Довженка, яка вилилася у конфлікт із пануючою комуністичною ідеологією, позначилася і на відображенні національної самосвідомості героїв його творів. Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний (кіноповість “Україна в огні”), Іван Орлюк (кіноповість “Повість полум’яних літ”) – це носії кращих рис народу, його духовної та фізичної величі, нескореності, які зі зброєю в руках захищають рідну землю, свідомо ставляться до свого обов’язку оборонця незалежності українського народу. Саме тому Купріян Хутірний намагається зупинити відступаючих солдатів: “– Не пущу. Я царя захищав, не тікав. А ви свою владу одстояти не можете”.

Розмова Запорожця із Забродою після трагічної смерті старої селянки Левчи-хи по-особливому увиразнює відчуття приналежності героя до свого, україн-ського народу. Непрості перипетії Заброди він вважає “внутрішньою справою”, яку не можна порівнювати із спробою поневолити весь народ. Тому він переконує Заброду, що “часом в’язні й судді повинні битися поруч, коли Батьківщина гине”. У цій розмові автор робить суттєве уточнення: “А зараз Батьківщина гине, Україна!”

Найвиразніше почуття національної гідності й усвідомлення безправного становища своєї нації закладено письменником у тому епізоді кіноповісті “Украї-на в огні”, коли Лаврін Запорожець знімає зі стіни портрет Сталіна. Тут не потрібні особливі коментарі. І герой висловлюється лаконічно про те, що його свята віра у справедливого і всемогутнього вождя пропала. Усі страхіття, пере-житі ним від початку війни, коли “повіз старий Запорожець п’ять синів на війну”, І до її останнього дня, коли зібралися Запорожці уже без матері, Савки, Григорія, Трохима на попелищі рідної хати доспівати свою мирну пісню “Ой піду я до роду гуляти”, дають йому право на такий рішучий крок. Образ Лавріна Запорожця є типовим. За ним ми вбачаємо мільйони сильних, мужніх українських патріотів.

Щоденникові записи сорокових років – періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами – засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації і. ні на мить не сумнівався у своїй правоті патріота.

Під кутом зору національної самосвідомості самого О. Довженка треба розглядати його запис: “Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі… Невже любов до свого народу є націоналізмом?” Поняття “націо-наліст” прирівнювалося на той час до поняття “ворог народу”.