Говорять, поети розцвітають раз у століття. Якщо вважати так, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «У космічному оркестрі» (1921), «Золотий гул» (1922), «Вітер з » (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, у якій переплелися й краса людських почуттів, і події революції й громадянської війни на Україні як надії на соціальні, національне й духовне звільнення, і жорстоке розчарування дійсністю. Напевно, можна скільки завгодно говорити зараз про «непослідовності » поета, його «роздвоєність», але, я думаю, спочатку треба подивитися на тодішні події очами молодого художника, пропустити їх через його вразливе серце. І тільки тоді, усвідомивши джерела трагедії Тичини, можна зрозуміти, чому і як в одній людині з’єдналися два поети. Саме таким побачив я «свого Тичину».

З одного боку - «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли у твої очі вдивлюся», «Пастелі», «Пам’яті тридцяти. З іншого боку - «В імені людини», «Партія веде», «Комунізм далі бачить». Дуже хочеться відповісти на це питання так, щоб і інші зрозуміли й полюбили його, як я. От він виникає перед нами автором «Сонячних кларнетів»: молодий інтелігентний талановитий юнак, що уважно вдивляється в мир і напружено шукає відповіді на питання: у якому зв’язки перебувають природа й люди, добро й зло? Що є визначальної? Співає доходить до висновку, що все у світі взаємозалежно. Це відкриття виконує його радістю, і нею він ділиться з нами:

• Гаю шумлять
• Яслушаю.
• Хмаринки біжать
• Любуюся

И поступово події Першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний їм мир такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне міцна віра в добро й створює його, - так з’являються вірші циклу «Гармонічне», «Хтось гладив ниви», «Блакить мою душу обвіяла», Мені здається, що саме віра в гармонію миру, оптимізм відрізняли поета з його попередників і сучасників. А ще - передчуття революції. Саме досить народилися рядки:

• Гей, ударте в струни, кобзарі,
• Надихнете серця піснями!
• Український прапор і вгорі
• Начебто сонце над стелами…

И знову - радість, свято, небувалий підйом в «Золотому гулі». І з’являється передчуття лиха: Чорний птах - у нього ока - пазурі!

Чорний птах із гнилих завулків душі, З поля бою прилетів, Кряче. Або це - не геніальна прозорливість, що помітила ту трагічну границю, що проляже між людьми, навіть рідними по крові («курки спустили в матір і батька»)? І знову - не дивлячись ні на що - життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, у силу народу:

• Я - невгасимий
• Вогонь Прекрасний,
• Вічний дух

Поздоровляй же нас ти із сонцем, голубами. Я сильний народ! - с сонцем, голубами. Але мрія так і залишилася мрією. Країна була приречена. Революція 1917 року замість соціального звільнення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються сім’ї, розхитуються вікові моральні підстави народу. Тичин-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття лиха, пекучий біль за Україну, за свій народ: Хто ж це так з тебе насміхатися сміливий? Хто твоє серце чим загородив? Я майже фізично відчуваю той біль, який сповнена кожний рядок вірша, тому що «рубалися, билися рідні, свої»; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Стих закінчується багатозначним питанням, що, без сумніву, є прозоро^-риторичним: відповіді не треба, воно - очевидний:

Хто ж так люто кинув на розтерзання нас? Мені здається, що саме тут і втримуються ті джерела «роздвоєності» Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланта. Так, Павло Тичина - геніальний, але глибоко трагічний талант. І із цим не можна не погодитися! Він любив життя у всіх її проявах і вчив цьому почуттю читачів. Він, я переконаний, любив людей: з минулого, сучасників і майбутніх земляків. Напевно, це треба зрозуміти душею й кланятися геніальному художникові за його серце й талант.