(Від духовної деградації до відродження героя) Те, що ми випробовуємо, коли буваємо закохані, бути може, є нормальний стан людини. Закоханість показує людині, яким він повинен бути. А. П. Чехов. Із записних книжок Як це ні дивно, але в юного Чехова зовсім немає оповідань про любов. Поезія, краса миру з’являється перед Антошею Че-Хонте як непотрібна, недоречна ілюзія у світі товстих і тонких, хамелеонів, унтерів пришибеевых, у світі людишек, яким вона “ні до чого”, з її штанів не зшиєш, стало бути, “вона нам без потреби”, Краса, любов виникають у ранніх оповіданнях Чехова як скороминущий проблиск, маленький просвіт, як шматочок чистого синього неба, що заволікається свинцевими хмарами

Але з кожним роком усе сильніше світло, що пробивається крізь хмари. В “Припадку”, в “Палаті № 6” дія відбувалася як би в мороці. До світанку ще далеко… В “Учителі словесності” розгортається боротьба любові й вульгарності

Ця боротьба відбувається на тлі поетичного саду, образ якого проходить крізь всю творчість Чехова 90-х років XIX століття. У чудесний весняний сад вибігають Нікітін і Манюся… Але пройшов один тільки рік, знову весна, і Нікітін уже не пам’ятає, не думає про сад, начебто “раззнакомился” з ним. А як поетична зустріч людини й краси в “Чорному ченці”, який незвичайний сад оточував Коврина - “царство ніжних фарб”. Але пройшов час, герой знову вертається в сад, але вже не зауважує розкішних квітів; краса вже не доступна йому, немов не довідається його… “Пойдемте в сад”, - благає Катерину Іванівну доктор Старців

Там, у тихому тінистому саду з темними листами на алеях, у старого розкидистого клена, він хоче сказати їй про свою любов. Але, тільки-но спалахнувши, гасне любов, і, очутившись знову, через кілька років під старим кленом, він уже нічого не почуває. Сад, улюблена лава, старий клен, любов - все це заслонили зім’яті папірці, “які він по вечорах виймав з кишень із таким задоволенням, і вогник у душі згас”.

В “Дамі із собачкою” людин і краса немов довідалися один одного, посміхнулися один одному й не можуть більше розстатися. Гуров і Ганна Сергіївна разом з любов’ю відкривають красу людяності. Гріховне, нечисте з погляду ситої, байдужої, святенницької моралі захоплення виявилося справжньою любов’ю. На початку оповідання Гуров виглядає й поводиться як людина без ілюзій

Женився - вірніше, його женили, - дружину свою він уважав недалекої, вузької, невитонченої, часто змінював їй. Давно сказавши собі: “Прощайте, ілюзії”, - він примирився із цим і прагнув удобней і приятней використовувати те життя, яка є, не думаючи ні пр який іншійа. Гіркий багаторазовий досвід привчив його, що всяке зближення (про любов він не думає) нічого нового не приносить; жінка для нього - “нижча раса”; проте при всякій новій зустрічі із цікавою жінкою він про це забуває: “хотілося жити, і все здавалося так просто й забавно”. От і тепер, зустрівшись із молодою дамою невисока на зріст, блондинкою, у береті, що гуляв з білим шпіцом, він без зайвих мудрувань і коливань намагається зав’язати з нею знайомство - просте й забавне. “Якщо вона тут без чоловіка й без знайомих, - міркував Гуров, - те було б не зайво познайомитися з нею”. Уже сама інтонація гуровских міркувань багато чого малює його вигляді, надає роману, що зав’язується, характер курортного знайомства. Цьому враженню сприяє й на эедкость точне: “міркував Гуров”; він не мріє, не очікує, не сподівається, а саме міркує - спокійно, розважливо, діловито.

И пізніше, уже попрощавшись із Ганною Сергіївною - так кликали даму із собачкою, - залишившись один на платформі, він думає про те, що от у його житті була ще одна пригода, воно теж скінчилося, і залишився тепер спогад. А потім Москва, перший сніг, морози, дзенькіт дзвонів, ресторани, клуби, звані обіди, ювілеї - шумне, спокійне, звичайне, розучене й розміряне московське життя, така ж, як і в інших. Але є тепер у нього в душі маленький просвіт, що відрізняє його від інших: спогад про даму із собачкою. Московське життя закрутило його, і ця світла цятка на звичному тлі повсякденного побуту, напевно, незабаром потьмяніє

Пройде який-небудь місяць, і Ганна Сергіївна, здавалося йому, покриється в пам’яті туманом і тільки зрідка буде снитися зі зворушливою посмішкою, як снилися інші. Так і повинне трапитися, так і траплялося звичайно з героями Чехова. Так і трапилося з Ионычем - у нього навіть і спогаду-те про любов не залишилося; коли мовлення заходила про сім’ю Котика, про Туркиных, він запитував: “Це ви про яких Тур-Киных? Це про ті, що дочка грає на фортепьянах?

” Тут вульгарність перемогла любов. Але те, що було кінцем, сумною розв’язкою для багатьох чеховських героїв, стало для Гурова й Ганни Сергіївни тільки початком. “…Пройшло більше місяця, наступила глибока зима, а в пам’яті все було ясно, точно розстався він Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 з Ганною Сергіївною тільки вчора. І спогади розпалювалися усе сильніше”.

Він думає про неї, про її тонку, слабку шию й гарні сірі очі, про несміливі, кутасті рухи недосвідченої молодості, що викликають неспритне щемливе почуття й навіть розгубленість - “начебто хто раптом постукав у двері”. І не тільки про це думає Гуров. Разом із захопленням молодої, гарною жінкою, з поїздками в Ореанду, із прогулянками, відпочинком серед моря, гір і хмар, відкрилися йому такі чудесні подробиці, яких він раніше не зауважував. Вслухуючись у шум хвиль, Гуров “думав про те, як, по суті, якщо задуматися, все прекрасно на цьому світлі, всі, крім того, що ми самі мислимо й робимо, коли забуваємо про вищих цілях буття, про своє людське достоїнство”. Цікаво, що в первісному тексті говорилося: “Майже щовечора, пізніше, вони їхали куди-небудь за місто, в Ореанду, ішли на водоспад; і прогулянка вдавалася, враження незмінно щораз були прекрасні, величні, Гуров насолоджувався, хоча й усвідомлював, що ці враження йому ні до чого, зовсім не потрібні, тому що його життя не було ні прекрасної, ні величної, і не було бажання, щоб вона коли-небудь стала такою”.

Потім Чехов змінив текст, змінив тому, що він був неточним, невірним. Разом зі спогадами про Ганну Сергіївні в душі героя воскреють і мрячний світанок у горах, і пароплав з Теодозії, освітлений ранковою зорею, без вогнів, і багато інші “таємничі й теж гарні” картин і деталі. Чехів викреслив слова про непотрібність прекрасних і величних вражень тому, що, віддаючись їм у спогадах, Гуров сам “здавався собі краще, ніж був тоді в Ялті”; разом із цими враженнями прокралися в його душу тривога і якась дивна сторожкість стосовно навколишньої його життя

Він не зважується заговорити про свою любов: не з ким. Але один раз, виходячи з докторського клубу зі своїм партнером по картах, чиновником, він не удержався: - “Якщо б ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті”. Чиновник сіл у сани й поїхав, але раптом обернувся й викликнув: - Дмитро Дмитрович! - Що? - А давеча ви були праві: осетрина-те з душком!

” Тільки що вони стояли поруч, два чиновники, два партнери… І фраза Гурова про “чарівну жінку”, звичайна, навіть ледве пошловатая - із сором’язливості, із прагнення Гурова сказати про свою любов так, як звичайно говорять, - фраза ця зовні не випала ще зі стилю їхньої бесіди; Гуров тільки починає розмову, його млоїть бажання хоч із ким-небудь розділити нові, що нахлинули враження. Але пролунала відповідь обивателя, і відразу пахнуло в душу Гурова нестерпною вульгарністю; перед нами вже не два партнери, але два чоловіки, за яких устали два мири: мир соромливої любові, краси, природи й мир духовної й утробної ситості - мир “дами із собачкою” і мир “осетрини з душком”. Ці слова “ осетрина-те з душком!” - “такі звичайні, чомусь раптом обурили Гурова, здалися йому принизливими, нечистими”.

Які дикі вдачі, які особи! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, постійні розмови все про одному. Непотрібні справи й розмови все про одному відрізають на свою частку кращу частину часу, кращі сили, і зрештою залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і піти й бігти не можна, точно сидиш у божевільному будинку або в арештантських ротах!” Він не спить ніч, усе обридло йому, а потім, раптом зібравшись, їде. “Навіщо?

Він і сам не знав добре”. Він прагне до неї, до Ганни Сергіївні, і не тільки до неї: він прагне до того миру почуттів і думок, що пробудився в ньому тоді, серед гір, морячи, хмар, широкого неба, пробудився й кличе, вабить, не дає спокою, мучить і тривожить. Провінційне місто, де живе дама із собачкою, зустрічає його сіркою, якоюсь застояним життям. Тут усе сіро: у кращому номері готелю “вся підлога була обтягнута сірим солдатським сукном”, на столі чорнильниця “сіра від пилу”, - і вкривається Гуров “дешевим, сірим, точно біль ничным, ковдрою”. А проти будинку, де живе його любов, його щастя - дама із собачкою, - тягнеться забір, “сірий, довгий, зі цвяхами”.

Pages: 1 2