Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі,

апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і газди. З одної і другої купи

хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо

кожному наймитові мусив називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і

усміхалися, як коли би мали перед собою діточу забавку.

— Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, —

сказав економ. Газди здоймили галас:

— Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька!

— Мой-ня, чуєте, як богачі рипє?

— Най рипє, а ми пиймо горівку.

— Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!

— Ми горівку воліємо!

— Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!

— Ти, читальнику, ти гадаєш, що я не був у читальні? Таже і там бідний нарід

стоїть коло порога. За столом сидить ксьондз, старші браття, богачики, а дєк

чітає тоті казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби щось ви з того

розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око ніколи! То така читальня

ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцілярії,

так усюди. Та ми маємо з вами бути?

— Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!

Наймити зареготалися.

— А тихо ж ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть газдів розуму!

— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше жида! Чого горланиш? Не

біси, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від

твої роботи хороба нагріла. А ци ти мені за цілий тиждень вініс букаточку хліба

або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене

вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пусте

твої діти тото богатство, що з него сліду не буде! Ти, кальвіне!

Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров, і він упав.

— Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!

Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров…

VII

Федір лежав у своїй хаті на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних

язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті

язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив

чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.

Запалився, чув, що з нього бухає поломінь, ймався руками за очі. Один страшний

крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця.

Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.

— Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвірю.

Він скакав, танцював, реготався.

Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.

Вибіг на поріг.

Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені

голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.

— Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!

Збережи - » Василь Стефаник - Палій VI . З'явився готовий твір.