Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і

не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з

ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.

— Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила,

бо вона, сарака, одна-одиниця!

І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.

— Тепер жий, з ким хочеш!

Тої днини впився і прийшов до стайні.

— Мов скарбовяни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.

— Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову. — Певне, що пєному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я

тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де

маю іти спати?

Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.

— Де впадете, там будете спати.

— А якби я так у яселца, га?

Він злобно засміявся.

— Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!

Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.

— Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік,

— ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти

мене запитаєшси: — А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи

людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?»

Отут гудз! А я тобі на це нічого не скажу, лиш три слові: «Нема у людей бога». А

ти голова розумна та й усе вже знаєш…

— Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми

тих богачиків трохи намнемо.

— Я на вибір паду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не

маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але

чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я валєвси

попід жидівські лави, по всіх кременалах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я

за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га?

Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вівєжуси що до

крішки. Но, але дав мені бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до

нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп

і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», — а я лишив жида серед

дороги та й пішов до божої роботи. Дєкую господові і до сегодні!

Він хрестився, цілував землю і бив поклони.

— Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворивси! Тото-м з ними гарував!

Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи

треба відпокутувати, бог буком не бє! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля,

його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю — вігодував, а люди взєли та й

знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла по жидах, а Марія, аді,

помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, якщо кажу.

Кара має бути!

А я лишився босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені грейцір, най ноги

вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А

куди ж маю тепер іти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я кількі кари не

годен вітримати!

— Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.

— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з

твого хліба всю мнєкушку виїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти

би не любив, бо то не по правді?

Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.

— Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є

вже карати?!

Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.

Збережи - » Василь Стефаник - Палій V . З'явився готовий твір.