— Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто ні любить, та тот буде пити

зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили.

Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні

навидить, то буде також.

Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки

пяний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле

подвіря.

— Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не

лишилоси!

В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо

треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер.

— Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по

чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку,

цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!

— Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та бог аби був! Аби-м ходів, як

дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би

називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не

згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже

кусня хліба не дають прожерти… Е, кобито так по-мому…

— Ще не находився такий секвертант, аби що з него стєг за податок, он, ні! Був

чех, був німець, був поляк — г.., пробачєйте, взєли. Але як настав мадзур, та й

найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи та й гріху за

него нема…

Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як

надгнилі дерева в старім лісі.

В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і

старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи

доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе

горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі

понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер

гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і

дрожить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості

здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж

сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе

і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в

груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті

не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле,

приятелю!»

Збережи - » Василь Стефаник - Камінний хрест V . З'явився готовий твір.