Василь Симоненко (1935-1963)

Програма, складена науковцями кафедри Історії української літератури Київського державного університету, передбачає ознайомлення випускників школи з життєвим і творчим шляхом поета й текстуальну обробку віршів «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Заглядаюся у твої очі», «Дума про щастя» і «Дід умер».

Творчість В. Симоненко за своїм значенням в українській літературі, зокрема у визначенні того напрямку, який вона пішла з початку шістдесятих років, явище унікальне. І вона, безперечно, заслуговує на більше глибоке вивчення, чим це передбачено програмами. Новаторство - це саме та якість, якою позначена поезія В. Симоненко. Виражається воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образосоздания, а в самому змісті добутків, у широкому, непідробленому інтересі до внутрішнього миру так званої простої людини, у проникненні в його багатий внутрішній мир, у розумінні й художнім відтворенні його людського достоїнства, самоповаги, у розумінні неповторності кожної особистості, права її на повагу, любов, на звичайне людське щастя, на життя й на добру пам’ять

Саме розтоптане в роки сталінського свавілля людське достоїнство очищає від бруду, піднімає з болота В. Симоненко. Одним з його найперших віршів, що зробило враження вибуху в країні, є вірш «Ти знаєш, що ти - людина…» Нібито нічого нового, не відомого читачеві й не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує задуматися над таким простим, і таким складним питанням:

Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про цьому чи ні?
Посмішка твоя - одна,
Мучення твоє - одне,
Ока твої - одні

А вже на цій основі, філософської, ліпилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що «красти погано, куди вже гірше». І бідність, випробування порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві небайдуже людське горе, він шукає його першопричини й показує їхнім людям. У поезії Симоненко жодного разу не вжите слово Система, але її лиховісна примара виникає між рядків поем. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апарату, Системі, тому й намагалася вона заглушити голос поета, труячи його, не пускаючи добутку у світло, до людей. Поезія Симоненко сама йшла до них, ішла не зі сторінок книжок, які повинні були б вийти й не виходили, а з вуст у вуста, із серця в серце… Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому, зображуючи злободенні грані життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланта, образного узагальнення підняв їх до рівня загальнолюдських проблем і ідеалів, прилучив до духовних досягнень світової культури

Таким виникає Василь Симоненко і сьогодні. Він - наш сучасник, що допомагає шукати шляхи в майбутнє, відстоює правду простої людини, що починає відчувати свою людську сутність, коштує на захисті рідної України, її мови, культури, її національної самобутності

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в Биевцах Лубенского району на Полтавщині. Дитинство довелося на роки війни, було важким, голодним, ріс Василь без батька, що залишив сім’ю. Від матері, Ганни Федорівни й від діда Федора маленький хлопчик одержував перші уроки життя, уроки доброти, любові, спрагу знань. Дід був неписьменним, не ходив у школу, але самостійно навчився грамоті, багато читав, розповідав онукові про минуле. Писати хлопчик початків ще в шкільні роки, розміщав вірші в шкільній стінгазеті. В 1952 році В. Симоненко надійшов на факультет журналістики Київського університету, де разом з ним училися Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломиец, В. Підпалин. По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім - в «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робочої газети». Як журналіст він сміло вторгався в різні сфери життя, різко критикував прояву бюрократизму, неуважності до трудівників, теплим словом озивався про добрих людей. Не втратили своєї цінності й на сьогодні його статті й відкликання на літературні твори, кінофільми, театральні спектаклі. Цікаві думки поета про народну художницю Катерині Билокур.

Друкує В. Симоненко і вірші, але ті його добутки, у яких піднімалися гострі проблеми того часу, висловлювалися найглибші думки, на сторінках партийно-комсомольськой печатки, звичайно ж, не могли бути опубліковані. Та й ті поеми Симоненко, як і всіх шестидесятників, які були надруковані, офіційна критика, графомани, які займали в союзницьких органах високі посади, усіляко намагалися очорнити, оббрехати, висунути обвинувачення їхньому авторові у всіх гріхах, починаючи від формалізму й закінчуючи українським буржуазним націоналізмом. І нове слово шестидесятників ламало штучні перешкоди, як весняна вода рвало греблі бюрократизму, ішло між людьми, між прагнучої правди й краси молоді. Теперішні майстри художнього слова, ті, кого ми по праву називаємо сьогодні класиками нашої літератури - О. Гончар, М. Рильськ, П. Тичина, А. Малишко всіляко підтримували тих, у кому бачили свою зміну

Подією в житті В. Симоненко стало обговорення його поезії на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів 8 січня 1963 року. Головував М. Рильськ, що високо оцінив творчість молодого поета. Можна сказати, що вечір цей був етапним у творчій долі художника. Звичайно, ім’я поета вже було гарно відомо серед шанувальників поезії, молодь сприйняла його з відкритим серцем. Та й перший збірник «Тиша й грім» (1962) незадовго перед цим уже вийшов у світло. Тут, з високої трибуни Сполучника письменників пролунали такі вірші, як «Злодій», «Монархи», «Чорні від страждання мої ночі», і вони були високо оцінені самими М. Рильськом, безперечним авторитетом для молодої хвилі… Резонанс від того вечора був величезний, поеми включалися в машинописні сборнички, ними зачитувалися, ім’я Симоненко було в багатьох на вустах. Невелика по обсязі книжечка віршів «Тиша й грім» пролунав справді як грім щирої поезії серед сірої тиші казенних співаків, які римували до кожної офіційної події або дати

Уже в першому збірнику виразно відобразилися й змістовні напрямки поезії В. Симоненко, і версификационние, її особливості, і така характерна «риса громадянської мужності, уміння думати й говорити про головний, не минаючи насущних проблем часу, усього того, чим живе й хворіє наше суспільство» - як точно сказав С. Крижановский у післямові. Цікавий цикл, що і дав назву всій книзі - «Тиша й грім». Вірші цього циклу - це міцний сплав любовних почуттів, пейзажної лірики, філософського осмислення буття, природи, людину й суспільства

Здраствуй, сонце, і здраствуй, вітер!
Здраствуй, свіжість нив!
Я воскрес, щоб з вами жити
Під шаленством весняних злив
Нехай зімкнеться тиша навколо,
Але в серце моєму ніколи
Не замовкне весняний грім
(«Здраствуй, сонце, і здраствуй, вітер!»)

У цих рядках сконцентрована, властиво, ціла життєва програма людини, патріота, поета, сповненого творчого занепокоєння, упевненості в собі, у вічності й красі всього сущого. Разом з тим у збірнику «Тиша й грім» є вірші наслідувальні, прохідні, а саме легенда «Русалка». І це закономірно. Майстерність приходить шляхом пошуків, спроб, іноді втрат і невдач. Теперішню вартість творчості поета визначають найвищі його досягнення, якими в цьому випадку є «Жернова», «Дід умер» - вірші, які залучають простотою форми і її досконалістю, глибиною змісту й силою почуттів

Ріст поетичної майстерності закріпив наступний збірник В. Симоненко - «Земне притягання» (1964). І, на превеликий жаль, поетові не судилося побачити його. Важко хворий, він тримав у руках лише верстку книги. 14 грудня 1963 року В. Симоненко вмер від важкої, невиліковної хвороби. Поховано він у Черкасах. На пам’ятнику - слова: