Література 1960 - 1980-х років розвиває традиції російської класичної літератури, звертаючись до долі Росії, до образа “малої батьківщини”, до народних морально-етичних ідеалів. У прозі Ф. Абрамова, В. Астафьева, В. Белова, В. Бикова, С. Залигіна, В. Распутіна, В. Шукшина, що критики назвали “сільської”, триває художнє дослідження життя російського села, з філософською й психологічною глибиною й ліричною проникливістю розкривається духовний вигляд людини, що живе в селі. Творчість кожного з них, втім, виходить далеко за рамки властиво сільських, регіональних тим і проблем і є по-своєму значним досягненням російської культури XX в.

Валентин Григорович Распутін власним прикладом найкраще довів вірність своєї думки: “Я впевнений, що письменником людини робить його дитинство, здатність у ранньому віці побачити й відчути все те, що дає йому потім право узятися за перо”. Народився письменник 15 березня 1937 р. у Сибіру, у селищі Усть-Уда, розташованому на березі Ангари, у трьохстах кілометрах від Іркутська. Ріс у селі зі співучою назвою Аталанка, що потім перенесли в інше місце, на берег Братнього моря, так що трагедію затоплення Матери письменник відчув на собі й своїх земляках. Герої Распутіна теж народилися в Сибіру. Сибірська природа, тайга, ріка Ангара в її колишній вроді й моці оживають на сторінках його нарисів, оповідань, повістей. Критики не раз відзначали в Распутіні рідку для письменників XX в. здатність до глибинного споглядання природи

Про роки свого військового дитинства письменник потім скаже дуже важливе: “Це був час крайнього прояву людської спільності, коли люди проти більших і малих лих трималися разом”. Така спаяність людей, відчуття кожним чужого горя як свого залишилися для Распутіна еталоном людських взаємин. У дитинстві ж Валентин пристрастився до читання. До маленького сільського грамотія баби нерідко зверталися із проханнями прочитати або написати лист, і він із задоволенням це робив

В. Г. Распутін закінчив історико-філологічний факультет Іркутського університету. В університеті зачитувався творами Ремарка й Хемингуэя, Пушкіна й Тютчева, Лєскова й Тургенєва, особливо ж виділяв Достоєвського й Буніна. Уважно вивчав давньоруську літературу, російський фольклор, з яким познайомився в сибірському селі ще в дитинстві (бабуся Марія Герасимівна знала казки, легенди, пісні), праці істориків. У студентські роки він подрабативал (якийсь час разом з А. Вампиловим) кореспондентом іркутської газети “Радянська молодь”. Після закінчення навчання Распутін продовжує займатися журналістикою, працюючи спецкором на найбільших будівництвах Абакан-Тайшет, Братньої й Красноярської ГЕС. У середині 1960-х років виходять у світло книги нарисів “Вогнищеві нових міст” (1966) і “Край біля самого неба” (1966), повні оптимістичного запалу, віри в людські можливості. Але в журналісті Распутіні, як він сам згадував, раптом “немов прокинулося авторське “я”". Йому схотілося більшої волі самовираження, яку могла дати тільки література

Незабаром вийшла книга оповідань “Людина із цього світла” (1967). Сама назва говорить про стійку рису творчості Распутіна, що виявилася вже в цих ранніх оповіданнях: автор пильно вдивляється в кожну звичайну людину, будь те дитина, юнак, неписьменна баба, бачить і цінує в ньому неповторну особистість. Заявлена тут і найважливіша распутинская тема - тема пам’яті, безперервності людських поколінь. У цей час Распутін захоплювався оповіданнями Андрія Платонова (”Я дивуюся його настроем, поставленим словом, що дає цей настрой…”), і платоновские інтонації відчуваються в його прозі. Критики відзначали точне почуття форми, значеннєву й композиційну завершенность оповідань, психологізм образів (оповідання “Я забув запитати в Лешки”, “Мама кудись пішла”, “Эх, баба…”, “Продається ведмежа шкіра” і ін.).

Підсумок цього періоду - чудове оповідання “Василь і Василиса”. Герої, тридцять років живучі поруч, але не разом через давню образу дружини, раптом виявляються перед особою смерті й вічності, і Василеві не дає спокою совість, а у Василисе нарешті народжується жалість і здатність простити гріх. Відчуття героїв відбиваються в тонко поміченому стані природи, переданому за допомогою відточених деталей. Починаючи із цього оповідання Распутіна можна вважати професійним письменником - зі своїм поглядом на мир і свій стиль

З більше пізніх добутків варто виділити оповідання “Уроки французького” (1973), присвячений матері А. Вампилова, педагогові. Письменник відтворить важкий післявоєнний час, коли він з п’ятого класу один переїхав учитися й жити в райцентр, і образ своєї вчительки французької мови. Героїня оповідання, молода вчителька виручає учня, що недоїдає, програючи йому гроші. За словами автора книги про Распутіна Світлани Семеновій, перед нами “випадок такої анонімної-самовідданої допомоги, що у Древній Русі називали “непомітною милостинею” і вважали єдино моральної”.

У своїй першій повісті “Гроші для Марії” (1967) письменник малює картину миру, у якій уживаются добро й зло, матеріальна й духовне, жорстокість і милосердя, скнарість і щедрість, підлість і чесність. Сюжетна ситуація гранично проста: ревізор виявив недостачу в тисячу рублів у єдиному на селі магазині. Недосвідченій і совісній продавщиці Марії, що давала найчастіше продукти односільчанам у борг, загрожує в’язниця. Діти залишаться знедоленими. Чоловік Марії тракторист Кузьма, очами якого читач бачить що відбувається, вирішує зібрати гроші “з миру по нитці”.

Повість, як і всі наступні твори Распутіна, не відрізняється сюжетною динамікою, інтригою, головне в ній - життя людської душі. Письменник задається питанням: чи можна спокійно жити, знаючи, що поруч хтось страждає? Чуже лихо оголює в людині його щиру сутність. Кузьма приходить у вдома далеких і близьких людей, просячи гроші в борг, і для кожного персонажа, з великою психологічною глибиною змальованого автором, це свого роду випробування на совість. Показуючи відношення до грошей для Марії, автор розкриває загальне неблагополуччя в людині й у сучасному суспільстві. Найтонші, важко передані відтінки переживань головного героя, морально світлої, природної людини, виражаються за допомогою образів природи, у її дзеркалі людин бачить самого себе. Фінал повести відкритий: Кузьма коштує на порозі квартири свого городянин^-городянина-брата-городянина, напередодні або найбільшого із всіх принижень, або чудесного порятунку. Звучить фінальне: “Молися, Марія!”

Широку популярність принесла письменникові повість “Останній строк” (1970). Образи сибірських жінок, особливо бабів, наділених особою силою характеру й самовідданістю, здатністю все зрозуміти й простити, давно залучали письменника. По його власних словах, “жінки мають разючу чуйність до чужого лиха”. До того ж баби - охоронниці народних традицій, національної пам’яті, вони зв’язують покоління роду людського. Головна героїня повести, восьмидесятилітня Ганна, духовний мир якої ретельно досліджує Распутін, з’явилася першим повнокровним втіленням цього особливого художнього типу в сільській прозі: саме вона відкриває галерею распутинских “бабів”. Автор зумів розглянути у своїй героїні природну інтелігентність, моральну чистоту, совісність

У повісті всього одна подія, але подія велике - людин іде з життя. Тема життя й смерті, вічна тема світової літератури, хвилює й Распутіна. Вона виливається в міркування про те, що людина залишає після себе, як він “триває” на землі

Ганна не боїться смерті, вона почуває, що “изжилась до самого денця”. По думці самої героїні, то головне, заради чого вона жила, уже було виконано. Вона гостро відчуває себе сполучною ланкою в ланцюзі поколінь: “… Для того й приходить у мир людин, щоб мир ніколи не біднів без людей і не старів без дітей”. Все життя пройшло бігцем, у турботах, і сил залишилося рівно на те, щоб побачити востаннє разъехавшихся з рідних місць дітей, попрощатися з ними… Сюжетна канва повести простий: молодший син Михайло, єдиний оставшийся в селі, зібрав інших телеграмою. Але баба не вмерла, їй навіть полегшало. Діти поспішили виїхати, а на наступну ніч прийшла смерть

Pages: 1 2