Я до блювоти, хлопці, за вас клопочу! Може, хтось колись поставить свічу Мені за голий мій нерв, на якому кричу, За веселий манер, на якому жартую. В. Висоцький Володимир Семенович Висоцький… Це ім’я сьогодні знайомо кожному росіянинові людина}. Він увійшов у наше життя в «магнітофонну епоху».

Його голос із хрипотцой, нехитрий гітарний перебір чулися всюди. Пес-Ні Висоцького, дохідливі, прості, близькі й зрозумілий-ны всім. Фронтовики затверджували, що про війну так мо-жет написати тільки людина, що пройшла неї дорогами

«Він - наш!» - так про Висоцького могли сказати всі, про кого він писав. Коли на екрани країни вийшов художній фільм «Вертикаль», усі побачили парубка не-великого росту, кремезної, співаючої своєї пісні в супроводі звичайної гітари. Хто захоче в лиху залишатися один, Хто захоче піти, кличу серця не внемля?! Але опікуємося ми зі скорених вершин, - Що ж робити - і боги спускалися на землю. Так залишіть непотрібні суперечки - Я собі вже все довів: Краще гір можуть бути тільки гори, На яких ніхто не бував

Скільки слів і надій, скільки пісень і тим Гори будять у нас - і кличуть нас залишитися! - Але спускаємося ми - хто на рік, хто зовсім, - Тому що завжди ми повинні вертатися. Владимир Висоцький розповів нам майже про усім, чим жив народ. І про війну, що побачив не тільки очами хлопчика, але й з погляду навченого бой-ца Великої Вітчизняної, і про космонавтів, спортсме-нах, альпіністах, шоферах, моряках, поетах - про всіх

Це вводило в оману многоих слухачів, зчитавши-ших, що Висоцький сам пройшов всі, про що він пише. Поетові доводилося пояснюватися. «Я просто пишу від першої особи, завжди говорю «я»… У всіх цих речах є більша частка авторського домислу, фантазії - а інакше не було б ніякої цінності: бачив своїми гла-замі, взяв та й заримував».

В. Висоцький був прекрасним фейлетоністом, сати-риком. Гостроті й злободенності його пісень-жартів мо-жет позаздрити досвідчений журналіст. Він проникав у суть тої або іншої професії, середовища, воно жадібно впиты-вал усе, що могло знадобитися йому в нього поетичної лабораторії

Здається, що якби він не був чудовим ак-тером, те така багатогранність тим виявилася б йому не під силу Треба вміти перевтілюватися не тільки зовні, по й духовно, щоб відчути себе бійцем штрафного батальйону, скелелазом, підводником, біль-ным психушки, боксером… Лягти б на дно, як підводний човен. Щоб не могли запеленгувати. Часто скорбота, невміння бути таким, як всі, заставши-ляли поета сумувати, замикатися в собі. Його ставшая класичної «Полювання на вовків» - краще вираження цих протиріч

Він дійсно вважав copyright хмільний, - Виходить, як на себе самого, Покладися на нього! За свідченням Булата Окуджавы, Висоцький стра-дав від того, що не був визнаний офіційно. Не разре-шалі друкувати збірники віршів, не принима-чи в Сполучник письменників… А країна сміялася його сміхом і плакала разом з його героями, співала «його голосом» і удив-лялась - якої ще популярності потрібно було?!

Так, все це було, але якось напівпідпільно, на ентузіазмі від-ділових доброзичливців. Страшно зізнатися, але лю-бимым владою Висоцький став тільки після смерті. Виходять диски й аудіокасети - повне зібрання творів, друкуються його вірші й «Роман про дівчинок».

Зізнається, що Володимир Семенович був талантливей-шим артистом. Эльдар Рязанов до однієї з річниць знімає багатосерійний документальний фільм про Ви-Соцком. Але пізно! Йому б при житті хоч десяту частку цього визнання, воно не пішов би так рано. Як всі ми веселі бували й похмурі, Але якщо треба вибирати й вибір важкий, Ми вибираємо дерев’яні костюми, Люди!

Люди! Нам будуть довго пропонувати - не прогадати. Ах! - скажуть, - що ви, ви ще не жили!

Ну, а потім запропонують: або - або… І будуть увічливі й ласкаві настільки - Запропонують життя щасливу на блюді. Але ми відмовимося, і б’ють вони жорстоко, Люди, люди! Висоцький пішов у тисяча дев’ятсот вісімдесятому

З тих пор встигло вирости нове покоління молоді, але й для них Володимир Семенович залишається кумиром, тому що говорить на їхній мові, про їхні проблеми, по-нятно й дохідливо, не «докучаючи мораллю»… Сьогодні не чутно биенья серць - Воно для алей і альтанок. Я падаю, грудьми вистачаючи свинець, Подумати встигши напоследок… Розриви глушили биенье серць, Моє ж - мені голосно стукало, Що все-таки кінець мій - ще не кінець: Кінець - це чийсь початок. Ідуть роки, десятиліття, але поезія Висоцького не ста-розвівається

Вона так само актуальна, як і в далекі тепер рє-мидесятые, вісімдесяті. Такий доля талановитих тво-реній, а талант Висоцького загальновизнаний. Він став на-ший класикою