Усна народна творчість, як і художня література взагалі, є словесною поетичною творчістю, тому між ними існує тісний зв´язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Кажучи словами В. Проппа, «фольклор — лоно літератури, яка виникає з фольклору. Фольклор є доісторією літератури». Тому може виникнути запитання: Чи не може фольклор увійти у сферу досліджень літературознавства; чи не доцільно було б об´єднати фольклористику з літературознавством?

Проаналізувавши літературні та фольклорні тексти, а також їх жанрові системи, можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є значно більше відмінного, ніж подібного, і навіть спільні риси є зовнішніми, відрізняючись внутрішнім змістом.

Серед ознак, характерних для усної народної творчості та літератури, першою, безумовно, є мова, за допомогою якої творяться і функціонують народнопоетичні та літературні твори. Але ця риса є відмінною у народній та авторській творчості, оскільки для першої властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова, а для другої — літературна (як протиставлення до нелітературної мови чи живого мовлення; якщо автор при написанні літературного твору використовує діалект, то він це робить з художньою ціллю, і в цьому випадку мовні характеристики стають додатковими поетико-стилістичними ознаками).

Наступним чинником, що зближає усну народну творчість та літературу, є жанрова система. У своїх класифікаціях народне та професійне словесне мистецтво частково збігаються за родами та жанрами. Говоримо «частково», бо є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад голосіння чи замовляння), і навпаки — властиві лише для літератури (повість, роман).

Художні засоби, які використовуються в обох видах словесної творчості, як і жанрові характеристики, належать до сфери поетики. Розгляд поетики як «сукупності прийомів для вираження художніх цілей і світу думок та емоцій», дає підставу до висновку, що художні засоби, слугуючи в усній народній творчості та літературі різній меті, виконують в них і відмінні зображально-виражальні функції. Так, у народній творчості епітети, метафори, порівняння, як правило, сталі, традиційні, а в літературі їх оригінальність є необхідною умовою, при чому тут навіть традиційні художні засоби наповнюються новим змістом.

Окрім уже відзначених відмінностей, усна народна творчість у порівнянні з літературою має ще ряд специфічних рис, які відрізняють фольклор від авторської творчості.

Однією з істотних відмінностей є характер творення та побутування текстів: у народній словесності — в усній формі, в літературі— в письмовій. Це пов´язано з тим, що фольклор виникає у дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам´яті. Професійна література зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей.

На відміну від літературних творів, які обов´язково мають конкретного автора (ім´я його, як правило, відоме), народнопоетичні твори не мають автора, і в цьому виявляється їх анонімність (невідоме авторство). У цьому усна народна творчість «ґенетично пов´язана з мовою, яка теж ніким не вигадана, і не має ні автора, ні авторів… Вона виникає і змінюється цілком закономірно і незалежно від волі людей, всюди там, де для цього в історичному розвитку народів склалися відповідні умови». Із цим пов´язана ще одна специфічна риса народної словесності — колективність. Літературний твір має свого автора, індивідуальність якого (погляди, думки, ставлення і т. д.) відображена в тексті. Це не означає, що письменник відірваний від народного середовища, але думки, висловлені ним, не завжди збігаються із загальноприйнятими. Він може випереджувати свій час, може виявляти відмінне від інших ставлення до навколишнього світу, може «полемізувати» зі своєю епохою. Властиво, письменник майже ніколи не висловлює думок «загальнонародних», і в цьому плані література є відображенням не дійсності, а художньо-мистецького світу її творців. Усна народна творчість твориться колективно.

Кожен твір у процесі побутування, передаючись з уст в уста, проходить своєрідне шліфування з точки зору народного ставлення до моралі, життєвих засад. Навіть коли окремі виконавці вносять свої зміни, відповідно до власних поглядів і уявлень, то в народі зберігаються лише ті твори чи їх елементи, що повністю відповідають загальному світобаченню. Все «чуже», «невідповідне» втрачається, відсіюється, і народними стають тільки ті тексти, що повністю відповідають загальноусталеним нормам. Таким чином в усній словесності фіксується колективне ставлення до світу і явищ в ньому, до людини і природи, в чому виявляється її народність. З приводу цього М. Грушевський зазначав: «Твір не записаний — перепущений через усну традицію поколінь, часом довгого ряду їх — тратить сі контури, обтирається, шліфується, як камінь, несений водою. Колектив, властиво, цілий ряд колективів, через які сей твір переходить, мандруючи з покоління в покоління, з краю в край, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв´язане з обставинами місця й моменту, а полишати й розвивати найбільш загальне, яке віддає настрої питомі, загальнолюдські, більше-менше спільні різним верствам, часам і місцям. Притім з такими творами поводяться часто дуже свобідно: їх зміняють відповідно свому уподобанню, перероблюють, комбінують — беруть з одного початок, з другого кінець. Часом заціліють імена осіб і місцевостей, але до них причепляться зовсім нові факти; часом навпаки: затримується тема, але тратяться всі вказівки на місце, час і особи. Усні твори, які перейшли через кілька країв, через кілька віків, не раз тратять свій характер ґрунтовно — зістається тільки скелет фабули. Твори, які обертаються приблизно в тім самім соціальнім, класовім і національнім окруженні, тратять менше, і не раз від колективного шліфування багато виграють в естетичному розумінні та дістають більшу вартість як вираз колективного настрою».

Особливості побутування творів фольклору спричиняють ще одну його специфічну рису — імпровізованість. Кожен літературний твір, як правило, є неімпровізованим, оскільки, будучи написаним і завершеним, вже не змінюється. Це пояснюється відмінностями процесів сприймання народних та літературних текстів. У літературі процес сприймання здійснюється читачем через посередництво тексту твору. За таких умов читач може погоджуватися чи не погоджуватися із думками відсутнього автора, виявляти різне ставлення, але не може вносити змін у створений ним текст.

У процесі сприймання народнопоетичних творів є дві величини — виконавець і слухач. Але цей процес не можна ототожнювати зі сприйняттям літературного твору, оскільки виконавець не є автором. Виконуючи твір, він не відтворює його дослівно, а вносить свої зміни, які можуть бути різного типу: ними він може виявляти своє ставлення, заповнювати забуті місця тексту, пристосовуватись до аудиторії (в залежності від віку слухачів, тощо). Таким чином фольклорний твір побутує в постійному русі і зміні, чим відрізняється від літературного, який не змінюється.

При постійній змінності та імпровізованості народні твори, поширюючись на різних територіях, під впливом багатьох факторів можуть набувати нових рис мовного плану (пристосовуючись до певних діалектів), а також змістового (доповнення, вилучення чи інші зміни окремих елементів), може змінюватись мелодія та драматургія, з якою вони пов´язані.

З часом один твір побутує в народі у кількох чи багатьох варіантах, що зумовлює таку особливість народної словесності як варіантність. «У кожній місцевості відповідно до діалекту, клімату, території і звичаїв нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, діалектні форми однієї місцевості поступаються місцем іншим; відповідно до кращої чи гіршої пам´яті співака одні строфи випадають, з´являються інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ці знову підлягають поступовій зміні, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, в яких первісний мотив з часом підлягяє видозміні, затемненню або розвитку то в один, то в другий бік і з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими, але мало між собою схожими мотивами»7. Тому фольклорний твір не можна вивчати тільки в одному записі. Для його аналізу потрібно зібрати максимальну кількість його варіантів. Варіантність усної народної творчості як паралельне існування різних версій одного твору протиставляється одиничності творів художньої літератури (якщо в художній літературі певний твір існує у кількох авторських редакціях чи перекладах на інші мови, то така зміна має іншу природу).

Pages: 1 2 3