Лицарями України здавна називають козаків. Як зовнішнім виглядом, так і внутрішніми якостями загалом, козаки були характерним типом свого народу, свого часу. Рисами характеру запорозьких козаків були доброзичливість, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби. Окрім того — висока любов до особистої свободи, через що вони йшли на жорстоку смерть, аби тільки не потрапити в ганебне рабство.

У Запорозькій Січі всі питання вирішувалися спільно, що стосувалося миру й розбрату. Товариство обирало й скидало всіх посадових осіб у Січі й усьому Запорожжі, воно карало винних у злочинах і порушеннях, утверджувало відповіді на укази, грамоти, послання й листи, що надходили в Січ від різних державних осіб і з різних держав. З огляду на цей громадський принцип, найвища влада на Запорожжі (влада кошового отамана) без усієї громади не могла ні на що зважитися й нічого зробити самостійно. Кожний документ починався словами: «Ми, Військо Запорозьке…»

Усього цього свято дотримувалося козацтво аж до того моменту, поки не підписали Переяславської угоди з Москвою. Далі ми знаємо як правдами й неправдами, за гроші, шантажем цвіт козацього війська — старшина — була деморалізована, втратила не тільки ґрунт під власними ногами, але й зв’язок з народом. Тож не дивно, що Мазепа теж, певною мірою, належав до такої старшини.

Мазепа був обраний на гетьмана в 1687 році. За звичаєм, новий гетьман і московський уряд підписували договір. Україна на той час продовжувала бути краєм свободи й рівності, тому-то багато московітів, тікаючи від царського тюремного режиму, переселилися жити в Україну. Першу поступку царському уряду зробив гетьман у пункті, де йшлося про те, щоб видати Москві всіх тих, хто прийшов з московської землі. Мабуть, тоді він зрозумів, що з кожним роком Москва все більше й більше буде підминати під себе Україну. Враховуючи всі обставини, він дійшов одного висновку, що без сторонньої допомоги українцям не обійтися.-А далі ми знаємо…

. Кілька століть дозволялося Мазепу лише проклинати, обливати брудом, за гроші та за посади залучаючи до цієї ганебної справи ще й «землячків», які прагнули догодити царському уряду і власне, самому государеві.

Ясна річ, що постать Івана Мазепи не ідеальна. Але не слід принижувати його ролі в історії України,.його велику місію у розвитку культури, адже він для цього зробив багато. А тим більше не будемо його відступ від царя Петра — душителя українського народу — називати зрадою. Кого зрадив Мазепа? Хіба той, хто намагається звільнитися з кайданів, що їх надягнув йому ворог-гнобитель, є зрадником, коли він повстав проти свого тирана?

Цар віроломно нищив ту основу, на якій Богдан Хмельницький вступив у військовий союз із Росією. Цар Петро, продовжуючи політику своїх попередників, усе більше й більше поневолював Україну, нищив козацтво. Це й стало причиною рішення Івана Мазепи приєднатися до Карла XII, разом із шведським військом виступити проти царської Росії.

По смерті Івана Мазепи його радника Пилипа Орлика козацька рада обрала гетьманом. Тоді він уклав угоду з Карлом XII, за якою зобов’язувався не складати зброю, поки не звільнить Україну від Москви.

Наступним кроком Орлика став договір між ним і козацтвом під назвою «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького війська». Він складався з 16 пунктів і відкривався такою декларацією: «Україна обох боків Дніпра має бути вічні часи вільною від чужого панування». Гетьман добирав сили для боротьби з Петром І, проте час української держави тоді ще не настав. Попереду були віки гноблення, приниження, нелегких змагань за незалежність.

Про ці уроки історії слід пам’ятати й нинішнім політикам і самому народові, аби вони не повторювалися, а Україна як незалежна держава розвивалася в демократичному європейському напрямку.

Минуло майже 50 років із часу, коли після смерті прославленого в боротьбі за визволення українського народу Богдана Хмельницького Україна втратила свою і так дуже незначну незалежність. На той час Україна (як визначають історики) стала великою Руїною, і той сумний період так і зветься — доба Руїни. Це був важливий момент усвідомлення суспільних процесів, що відбувалися і на теренах України і поза її межами, і його відчув гетьман Іван Мазепа. Він на той час, по-перше, був обраний козацтвом (а це тоді був важливий момент), а, по-друге, поставлений царем із Московії, тобто він влаштовував і тих, і тих. До того ж, за іронією долі, його охороняли московські стрільці. Думка про вільні рідні землі ніколи не полишала Мазепу, цього прагло все його єство, таким був його світогляд. Вирвати ж Україну з царської неволі — непроста справа. І мені здається, що звичайні українці на той час просто змирилися з ситуацією підневільності. Віддамо належне суперечливій постаті Івана Мазепи, навіть закиди щодо його амбітності (скажіть мені, хто навіть із нинішніх політиків не є амбітним і дбає лише про державні справи, а не опікується своїм бізнесом чи’працевлаштуванням своїх дітей?), але незаперечним лишається факт — Мазепа хотів, аби Україна була незалежною. Зовні він віддано служив цареві, але плекав надію про незалежність. І мене не обходить, чи .мав він за мету стати на той час повноправним гетьманом України, мовляв, він усе це затіяв, аби самому панувати в Україні. Чому? Бо традиції українського народу засвідчують, що гетьмана можна було обирати, переобирати тільки козацьким товариством, ці закони були непорушними. Можливо, якийсь би час був гетьманом Мазепа, але згодом неодмінно мав стати хтось інший. Це було закономірним явищем. Незмінним би лишалося одне — незалежність України.

Мазепа був не лише досвідченим воїном (Петро І іншого поруч себе не потерпів би), але водночас це була людина дуже високої європейської культури, до якої Росії треба було тягнутися й тягнутися багато років. Напевно, у силу своєї освіченості він ставив себе дещо зверхньо стосовно своїх на той час малоосвічених співвітчизників, і це, як виявилося, в певний момент мало вирішальну силу.

Іван Мазепа зазнав поразки у своєму прагненні вільної України. Аналогії тодішніх подій до сьогодення простежуються; Особливо, коли нинішні державні керівники мають своє уявлення про Україну, а звичайні люди — своє. Період, коли гетьманом був Іван Мазепа, можна назвати сумним уроком історії. Але він має стати повчанням для інших: народ висуває свого лідера, а не лідер намагається очолити народ.