Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, тому що по-перше, вони їй бруднили руки, а по-друге, вона ніколи не могла розібратися в тій мові, якою нині пишуться
Але доля змусила неї розгорнути саме той аркуш і натрапити на той стовпець, де було надруковано:

Жив-Був цар Берендей до колін борода. Уже три роки
Був він одружений і жив у согласье з женою; але всі їм
Бог дітей не давав, і було цареві те сумно.
Нестаток трапився цареві оглянути свою державу;
Він попрощався із царицею й вісім місяців рівно

Світлана - героїня балади, написаної, як і інша балада Жуковського, «Людмила», на тему «зразкової» балади німецького поета Г.-А. Бюргера «Ленора», - повернення нареченого-мерця за своєю нареченою і їхній шлях до труни. «Світлана» - спроба створення ідеального національного характеру, «росіянці душі», який її бачив і розумів поет. Відмітні риси цього характеру-душі - чистота, лагідність, покірність Провидінню, [...]

На поле лайливому тиша;
Вогні між наметами;
Друзі, тут світить нам місяць,
Тут дах небес над нами
Наповнимо кубок круговий!
Дружніше! руку в руку!
Зап’ємо вином кривавий бій
И с занепалими розлуку

Людмила чекає улюбленого із дружиною. Прийшла дружина, але немає улюбленого. Кляне бога: мол, зрячи молилася. Мати: “Гріх клясти на бога, все пройде…”. Людмила: “Труна відкрийся, повно жити, двох не любити”. Північ. Прийшов за нею примара улюбленого, забрал нібито в Литву, а привів на цвинтар. Разверзлась земля, там мрець. Побачивши це, Людмила впала мертва на порох

Хто скакає, хто мчиться під хладною імлою?
Їздець запізнілий, з ним син молодий
До батька, весь издрогнув, крихітка припав;
Обійнявши, його тримає й гріє старий
“Дитя, що до мене ти так робко прильнул?”
“Рідний, лісовий цар в очі мені блиснув:

“Хто, чи лицар знатний иль латник простий
У ту безодню стрибне з височини?
Кидаю мій кубок туди золотий:
Хто знайде в тьмі глибини
Мій кубок і з ним вернеться нешкідливо,
Тому він і буде нагородою переможної”.