Про подвиг декабристок я довідалася на уроці літератури, коли вчителька розповідала нам про поему Миколи Олексійовича Некрасова «Російські жінки». Так, це був теперішній подвиг для них, що звикли жити в млості й безтурботності. Коли ж наступила година випробування, ці жінки виявилися сильними й стійкими, тому що вони любили своїх копіювання заборонене © 2005 чоловіків, вважали своїм обов’язком розділити їхню долю. Прощаючись із батьком, княгиня Трубецька пояснює свій від’їзд: ПРО, бачить Бог!.. Але борг інший, И вище й трудней Мене кличе… Прости, рідний! Даремних сліз не лий! Далекий мій шлях, важкий мій шлях, Страшна доля моя, Але сталлю я одягла груди…

Пишайся - я дочка твоя! Швидше за все, ці жінки говорили простіше й скорбнее, але поетові хотілося возвеличити їхній подвиг, він чи не вище подвигу їхніх чоловіків. Декабристів засудили й насильно відвезли в Сибір, а їхньої дружини їхали туди добровільно. А це страшнее. Ямщик столицю минув…

Далеві до княгині шлях лежав… Але важкий шлях! У двадцятий день Ледь приїхали Втюмень.

Не кожний чоловік витримував такий шлях, а як їм удалося перебороти? Віра й любов вела їх уперед. Уже два місяці майже Беззмінно день і ніч впути.

Гордість і непохитна воля Катерини Трубецькой скорили старого генерала - губернатора Іркутська. Я вас намагався налякати. Не злякалися ви1 И хоч би мені не удержати На плечах голови, Я не можу, я не хочу Тиранити більше вас… Я вас у три дні туди домчу…

Агов! Запрягати скоріше! Їхній подвиг залишився в пам’яті нащадків, його не повторити тепер. Але про нього треба пам’ятати й пишатися ним