У Печоріні приваблюють насамперед його незвичайність, самобутній характер, критичний склад розуму, здатність тверезо оцінювати не тільки чужі, а й і мої вчинки, сила і незалежність, здатність нічого не сприймати на віру. У нього широкий світогляд, Печорін здобув гарну освіту. Він, безсумнівно, вищий за її середовище, з яким змушений спілкуватися, тому нехтує світом, бачить його вульгарність, вузькість інтересів, лицемірство. Тому Григорій Олександрович вважається чужим у суспільстві, відмовляється від маленького благополуччя заради великих, хоча і неясних цілей. Ці риси характеру приваблюють у Печоріні.

Відштовхують його холодність, індивідуалізм, егоїзм, небажання шукати компроміси з іншими людьми, у яких він часто бачить лише засіб для досягнений сноїх цілей (його «роман» із княжною Мері). Багата натура Печоріна не знаходить свого місця, він «кипить у дії порожній», граючись чужими життями. Не тільки епоха, ай він сам винний у тому, що виявився «зайвою людиною» і несе нещастя тим, з ким зіштовхує його життя.

3 якою метою Лермонтов зіштовхує свого героя з людьми, що належать до різних прошарків суспільства? У чому простота і складність композиції роману? Мета автора — якнайглибше і всебічніше показати свого героя. Звідси й особливості композиції: відсутність єдиного сюжету, «епізодична уривчастість»

частин, порушення хронологічної послідовності в їх розташуванні, наявність у романі трьох оповідачів: автора, Максима Максимича і самого Печоріна. Спочатку ми довідуємося про героя від простої людини, що не розібралась у його складному характері, — Максима Максимича («Бела»); потім слово бере автор, що набагато краще розуміє Печоріна («Максим Максимич»); нарешті, оповідачем стає сам герой («Княжна Мері», «Тамань») — його сповідь розставляє всі крапки над «і», тому що вона щира і відверта.

Усе складно і водночас дуже просто, логічно, зв’язно.

Ці пороки типові: вони властиві і поміщикам, і міським чиновникам, хоч виявляються в різній формі, користолюбство, хабарництво, прагнення не служити, а прислужитись, заздрісність, підсиджування один одного, плітки, наклепи — такі характерні риси чиновницького апарату. І поміщики, і чиновники, і «набувач» Чичиков — мертві душі, що володіють і розпоряджаються душами живими.

«Поет іншої епохи». Зміна становища поета в суспільстві з часів Пушкіна. Розрив з аудиторією. Історична обстановка: реакція 30-х років XIX століття епоха Миколи І. Неможливість активної дії в цей період. Поезія Лермонтова — віддзеркалення настрою часу. Тема самотності — характерна тема для лірики Лєрмонтова. Установка на протиставлення ліричного «я» поета і світу. («Нет, я не Байрон…», «Наполеон»).

Почуття самотності пов’язане з незадоволеністю станом суспільства («Как часто пестрою толпою окружен», «Пророк»). Скарга на своє покоління. Туга за минулим. («Дума», «Печально я гляжу на наше поколенье…»). Головний мотив самотності розкривається як внутрішня боротьба («Жизнь скучна, когда боренья нет…», «Мне нужно действовать», «Парус»).)

Пошук шляху виходу з самотності. Вихід — у єднанні з природою (пейзажна лірика: «Когда волнуется желтеющая нива…», «Тучи», «Утес», «На севере диком…»). Звертання до Бога («Молитва»). Пошук «душі рідної» (інтимна лірика, присвяти друзям: «Я не унижусь пред тобой», «Нет, не тебя так пылко…», «К друзьям»). На думку Лєрмонтова, світ, його мораль і етика, перетворює почуття на їх протилежність, залишаючи «порожнє серце». Лєрмонтов був самотній на своїй батьківщині. Неприйняття сучасного йому світу — його життєва позиція.