Прочитаний “Євгеній Онєгін”, і начебто поставлена крапка, але в душі ще живуть неповторні, дивні рядки. Їх уже неможливо забути, їх не можна відразу почати аналізувати, просто потрібно завмерти, затаїтися на час, щоб пережити цей захват, викликаний зіткненням з найвищим мистецтвом. Хочеться просто побыть на цій висоті, а потім, через якийсь час, дозволити собі знову поринути в царство образів, рим, у долю головних героїв і тоді вже спробувати зрозуміти, що ти почуваєш стосовно кожного з них. Отже, я знову відкриваю “Євгенія Онєгіна” (слово “відкриваю” тут звучить подвійно: воно ставиться й до книги, і до самого добутку, що, напевно, можна