Такі вистраждані слова Павла Беспощадного гостро контрастували з риторикою поетичної комсомолії, і дивно, як його не звинуватили у зневірі, тобто троцькізмі. Мабуть, урятував шахтарський стаж. І претензії до нього звучали швидше комічно. Так, з приводу знаменитого вірша «Коногон заболел», де так щемливо змальовано прощання смертельно хворого шахтаря з вірним другом усього життя конем Стрепетом, а власне і прощання Стрепета зі своїм хазяїном, – рецензент пише: «Беспощадному все-таки жалко коня, подземного товарища Стрепета. Но ведь Стрепет в глазах читателя не просто симпатичный конь. В таком контексте он не может оставаться просто конем, он уже перерастает в нечто большее и уже выражает собою прошлое шахты». Отже, виходить, поет романтизує минуле, а може, й жалкує за ним? В іншому вірші Беспощадний полемічно запитує: «Видали вы когда-нибудь ║ Шахтера, шедшего с работы?» – і малює картину не для реклами. Рецензент, хоч і доброзичливий, не утримується від докору: «…Перед читателем встает образ, о котором никак не скажешь, что это образ рабочего Донбасса, уже вступающего в социалистическую пятилетку». І порада: «Подобный образ можно перенести в другие условия, в иную (не нашу) действительность, чтобы он зазвучал художественно-правдиво и убедительно» (В. Соболев. О поэзии Павла Беспощадного. – «Литературный Донбасс», 1934, № 6, с. 106, 108).

Це й не дивно – критика підносила інші зразки, як-от у статті Ю. Западинського “За велике більшовицьке мистецтво” (“Забой”, 1932, № 1): “Бригада” – вірш Калгинова – це зразок пролетарської лірики, сповненої радощів молодого творця соціялістичних форм праці:

Я сегодня счастлив и Рад,

В груди – погода солнечного Дня.

Потому что Наша лучшая Бригада

Разогналась, Цифрами звеня”.

У повоєнні роки Донбас, нарощуючи свій економічний потенціал, стає і потужним науковим центром. Однак не може похвалитися аналогічним зростанням культурної інфраструктури. Так, кількість театрів навіть зменшилася порівняно з довоєнним періодом: у Ворошиловградській області їх було 6 у 1940 р. і тільки 2 у 1966. Зате розширювалася мережа культурно-освітніх закладів, художніх та музичних училищ; заохочувано художню самодіяльність: у середині 70-х років у Донецькій області було понад 8 тисяч колективів художньої самодіяльності, у Луганській – 5,5 тисячі. Причому самодіяльна художня творчість меншою мірою, ніж професійна, втрачала своє національне обличчя.

Загалом же зусилля влади були зосереджені на виробництві: за Донбасом і далі зберігалася роль “Всесоюзної кочегарки” та “Всесоюзної кузні”.

У цікавих, дуже змістовних спогадах відомого державного діяча Радянської України, колишнього першого секретаря Донецького обкому КПУ, а потім голови Ради Міністрів України, Олександра Ляшка чимало матеріалу про політичні та соціально-економічні процеси на Донеччині в 50-60-і роки, є й ремінісценції, що стосуються репресій 30-х років та голоду 1932-1933 і 1946-1947 років. Але характерно, що, докладно описуючи перипетії партійно-господарського життя, автор нічого не може пригадати з життя культурного, мистецького. Зрозуміло: ця сфера була на периферії інтересів партійних керівників.

А втім, один епізод є, і він надзвичайно промовистий. Відомий український композитор Вадим Гомоляка написав музику до балету “Чорне золото”, присвяченого епопеї будівництва комсомольських шахт у Донбасі. Дія відбувалася на шахті “Закарпатська – Комсомольська”, в основі лібретто – любов дівчини із

Закарпаття і хлопця-будівельника, що став шахтарем. Балет був поставлений 1958 року в Донецькому театрі опери і балету, ішов також у Києві й Будапешті. При перегляді спектаклю в Донецьку А. Ляшко як секретар обкому висловив зауваження, що донецька тема звучить у музиці блідіше, ніж карпатська. Композитор щиро зізнався, що “написання музики до фону Донбасу” становило для нього труднощі: «Я мало жил на этой земле, хотя люди здесь золотые. Земля донецкая пока что для меня по-настоящему не зазвучала, не запела. Другое дело Карпаты. Там, каждый уголок, каждая смерека, каждый камешек на перекатах горных речек поют своим голосом. Даже капли дождя».

Це багатозначне зізнання натякає на причини невдачі багатьох творів навіть талановитих авторів на “задану тему”.

Але в епізоді з балетом “Чорне золото” є ще один цікавий момент. Захотів його подивитися шеф ідеологічного відділу ЦК КПРС Л. Ф.Ільїчов, який приїхав на Донбас на чолі групи, що готувала питання про масово-політичну та виховну роботу в області для розгляду на нараді в ЦК КПРС. Після першої дії високий гість, схваливши музику, висловив невдоволення одним персонажем – Яшкою-стилягою, який мав символізувати негативні явища серед молоді. Коли почалася друга дія, Яшки-стиляги не стало. Тоді високий гість поцікавився: куди він дівся? Головреж пояснив: після «тонкого замечания» парткерівника його прибрали зі сцени. Парткерівник-ліберал розсміявся: це вже занадто! Тоді головреж пообіцяв: у третій дії «Яшка попадет в бригаду коммунистического труда, и по мере его перевоспитания там будет меняться характер его танцев. Его полюбит хорошая девушка».

Ільїчов, чоловік недурний і не без почуття гумору, робить висновок: “Видите, Александр Павлович, как все в искусстве просто?” (Александр Ляшко. Груз памяти. Трилогия. Воспоминания. Книга вторая. Путь в номенклатуру. – К., 1997, с. 375-378).

У 60-і-80-і роки Донбас виходить на одне з перших місць в Україні та в усьому Союзі за освітнім потенціалом, кількістю масових бібліотек, тиражами місцевої преси на душу населення. Однак у статистичних довідниках дарма шукати, скажімо, даних про мову навчання в школах, мову книжкової та газетної продукції тощо. Такі дані стали засекреченими по всій країні, в Донбасі ж вони могли б просто шокувати на тлі офіційних політичних версій про розквіт української соціалістичної національної культури. Не заслуговував цей край, цей люд такої міри деукраїнізації! Адже елементи національного самоусвідомлення, імпульси національної гідності ще жили і шукали виявлення. Ось, скажімо, широко відзначалося 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, і, попри зрозумілий казенний характер відзначення, воно давало вихід і щирим почуттям пієтету, що єднали всю Україну. Цікаво, що в ІХ обласній виставці творів художників Луганської області, де більшість із 240 картин 101 автора була присвячена шевченківській тематиці, взяли участь ще й 58 учнів Луганської дитячої художницької школи зі своїми версіями образу Шевченка. Не останнім вогнищем українського культурного життя була Донецька філія Спілки радянських письменників України: Павло Байдебура, Андрій Клоччя, Віктор Соколов, Григорій Кривда, Євген Летюк, журналісти „Радянської Донеччини”. Але треба підкреслити, що й ті поети та прозаїки, які писали російською мовою – Володимир Труханов, Михайло Фролов, Віктор Шутов, Петро Сєверов, Тарас Рибас (луганчанин), – також відчували себе причетними до української культури.

Шістдесятницьке відродження озивається і на Донеччині: Василь Голобородько, Василь Стус та його друзі. Нові імена з’являються в літературі й мистецтві. Пожвавлюється рух і на ідейно-естетичній трасі Київ-Донецьк. У комплектуванні заснованого 1959 р. Горлівського художнього музею брали участь Київські художники М. Глущенко, Т. Яблонська, Б. Піаніда, В. Зарецький. А в експозиції музею були представлені також твори М. Пимоненка, С. Світославського, К. Трохименка, С. Шишка, В. Касіяна, О. Кульчицької, художників Закарпаття – Ф. Манайла, А. Коцка, З. Шолтеса. У 1966 році на Донеччину приїздять відомі київські художники Г. Синиця, А. Горська, Г. Зубченко, Г. Марченко, щоб працювати над художньою мозаїкою “Прометей”. Вони проклали дорогу іншим – 1969 р. у Краснодоні над мозаїкою “Прапор перемоги” працюють В. Зарецький, А. Лимарєв, П. Плаксій. Інтерес являють враження про Донеччину, якими Алла Горська ділилася в листах до Панаса Заливахи. “Земля тут стара, териконами увінчана. Люди дивні. Навіть ті, що тут народились, згадують не цю землю, де вперше ступили босоніж, а ту землю, звідки їх батьки” (А. Горська, лист до Опанаса Заливахи – 3 серпня 1969 р. || Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Алла Горська. К., 1996, с. 62).

“Фактично це буде історія Радянської влади на конкурентному матеріалі Краснодонської “Молодої гвардії” (62).

Лист від 9 лютого 1968: “Ми працюємо зараз в м. Краснодоні. Створюємо культову споруду – музей “Молодої гвардії”. Це надзвичайно цікаве, сучасне рішення музею, і саме музею молодогвардійців – людей, які духом не скорилися фашистам, загинули” (55).

24 вересня 1969 р.

Pages: 1 2