Руссо думає, що реальна дійсність формує характер людини, його психіку. Тим самим людина розглядається письменником в «Сповіді» як функція середовища, у якій він перебуває. Живучи в будинку батька, герой «Сповіді» смів, перебуваючи в дядька - скромний, надійшовши в навчання до хазяїна граверної майстерні, він робиться заляканим, мовчазним, похмурим. Після зустрічі з г-жой де Варанс до нього «вертається жар», втрачений їм у гравера. Однак, демонструючи певні риси характеру як похідне середовища, Руссо вносить у це положення серйозні виправлення й доповнення. Він відрізняє в характері похилості, властиві натурі людини, від похилостей, що з’явилися результатом впливу на нього обстановки й інших людей. Він відокремлює тим самим основне ядро характеру, його домінанту від додаткових рис, які згодом з’являються в людини. Руссо неодноразово розповідає про те, як герой «Сповіді» стає іншим, несхожим на себе, таким, що його можна «прийняти за іншу людину», як він намагається перебороти деякі риси своєї натури, піти всупереч самому собі. А разом з тим він зізнається й у тім, що герой «вертається» до своєї натури, до самого себе, знову робиться таким, яким був колись. Коли герой попадає в Париж, він «перестає бути самим собою». Їдучи з Парижа після шестирічного перебування в ньому, він знову стає таким, яким був колись.

Людина, як він зображений в «Сповіді», представляється більше складним, багатобічним навіть у порівнянні з образом людини в З і Дідро. По своїх потенціях характер безмежний. Природне ядро характеру, що народжується разом з людиною і як би незалежне від обставин його життя, що протистоїть їм, уміщає в себе не тільки сформовані, устояні особливості, але й риси, які проявляються в раптово, що спалахують емоціях, і виникаючих думках, що часто йдуть врозріз зі сталим характером. Об’єктивні обставини служать тільки приводом до появи цих думок і емоцій, основа ж їх лежить у домінанті характеру. Герой «Сповіді», за словами її автора, «часом буває так мало схожий на себе, що його можна прийняти за іншу людину з характером, прямо протилежним його власному».

Виділяючи в характері первісне ядро, у якому є нерозкритий, невичерпний резерв, Руссо пролагает шлях психологічному роману XIX сторіччя, у відомій мері передбачаючи відкриття й Стендаля, і Лева Толстого, і Достоєвського. Він починає враховувати величезну роль, що грають у житті людини всякого роду темні, не прояснені розумом, ірраціональні почуття й учинки, що трактувалися пізніше, уже в XX в., як почуття й учинки невмотивовані. У той же час Руссо робить первісне ядро характеру відносно незалежним від зовнішнього миру, що формує в людині тільки його «динамічні» якості, їм придбані і їм що втрачають. Він зберігає тим самим в «Сповіді» ту відносну незалежність свідомості від дійсності, той особливий інтерес до щиросердечного життя людини як явищу особливо складному, котрий був присутній уже в «Нової Элоизе» і який багато в чому був невідомий попередникам письменника. Він прямо заявляє в «Сповіді», що добуток його має своєю метою дати точне подання про «історії душі» героя

Інтерес до інших людей і до об’єктивної дійсності сполучається в «Сповіді» Руссо із зосередженістю автора добутку на внутрішньому світі героя. Це пояснює, чому герой легко забуває свої «нещастя», тобто події реального життя, але не може «забути» свої «помилки», «добрі почуття», тобто те, що було складовими частинами його «я». Він може «пропустити факти» і змінити їхня послідовність, але не може помилятися ні в тім, що почував, ні в тім, як його почуття змусили його надійти. Саме тому свідомість, спогад мають в «Сповіді» переважне значення, відтискуючи на задній план відчуття й сприйняття. Герой «Сповіді» добре бачить лише те, про що згадує, коли віддаляється від баченого, «відходить» від дійсності. До нього тоді вертається все: він пам’ятає місце, час, інтонацію, погляд, жест, обставини; ніщо не вислизає від його

Якщо доля в перші 50 років життя героя «Сповіді» захищає його схильностям, то протягом наступних десятиліть вона йде всупереч ім. Утвориться постійне протиріччя між його схильностями і його положенням. Герой VII-XII книг - жертва нещасть, зрадництва, віроломства. Його піддають цькуванню в Парижі й інших містах, його переслідують як перевертня в селі, обрушуються на нього із церковних кафедр; у нього крадуть його листи, окремі томи його творів, виганяють його із Франції, з Женеви, з Берна, з Невшателя, з о-ва Сен-Пьер, розбивають скла його будинку, кидають у нього каменями, коли він з’являється на вулицях, загрожують його життя. Він перетворюється у вічного відщепенця, залишається один, без засобів. Старий і хворий, він знівечений усякого роду життєвими бурами, утомився від багаторічних тривог і переїздів

Зовнішній мир тепер представляється ворожим героєві. За ним невідступно стежать. Герой упевнений, що навіть стелі над ним мають ока, а стіни - вуха; він оточений шпигунами й спостерігачами. Зовнішній мир, як він показаний у другій половині «Сповіді», втрачає ясність і виразність обрисів, обкутаний для нього «тьмою чорної справи». Герой відчуває себе у владі темряви й саме тому так боїться потемків, страшиться мороку. Його оточує й тривожить таємниця, у якій йому лише багато часу через вдається дещо розрізнити. Ця ворожість і, головне, непізнаваність дійсності втрачають тут насамперед свій історичний^-історичний-соціально-історичний зміст: проти героя звернений не феодальний мир, а мир взагалі. Тим самим психологізм трансформується, втрачає свою реалістичну основу. Це намечается вже в другій половині «Сповіді», але стає особливо помітним в «Мріяннях аматора самотніх прогулянок», написаних Руссо в останні роки життя

У цій книзі зберігається й навіть згущається атмосфера змови й переслідувань, підсилюється мотив самітності. Герой «Мріянь» почуває себе на Землі, як на чужій планеті, без ближнього, без друга, без співрозмовника. Люди представляються йому чужими, незнайомцями, він бачить у них лише « маси, щорухаються,», позбавлених яких-небудь «моральних початків».

Прославляння самітності сполучається з відмовою від мрії про щасливе майбутнє всіх людей. На місці мріянь про загальне добро виявляється тепер думка про відособлене щастя. Раніше герой мав товариську душу. Тепер він відстороняється від інших, але не забуває про себе. Раніше самотні прогулянки здавалися героєві безглуздими й нудними. Тепер вони приводять його в замилування. Тільки відмовившись від суспільних устремлінь, він повною мірою знайшов природу з усіма її «чарами».

Pages: 1 2