Невпинні нещастя, що обрушуються на Жанну, - смерть матері, другої дитини, чоловіка, батька - загострюють самітність героїні роману й змушують її особливо болісно переживати процес постійної втрати своїх дорогих ілюзій. Жінка епохи романтизму, Жанна любить жити в мріях, до чого її так розташовує розміряний і сонний помісний побут. Ні монастирське виховання, ні сім’я не підготували її для життя діяльної. Дівчиною Жанна живе ілюзіями про її свято, що очікує, життя, прекрасному, як схід сонця, ілюзіями про велику любов, що випаде на її частку, про щасливий шлюб. Ставши матір’ю, вона живе ілюзіями про сина, майбутнє великій людині… Як тільки одні із цих ілюзій гинули, на зміну їм приходили інші, щоб загинути у свою чергу. Народження ілюзії, за якої Жанна чіпляється, як би знаходячи в ній зміст свого існування, і втрата її - у цьому проходить вся її життя

Хоча Мопассан і в деяких попередніх оповіданнях уже говорив про те, як часто властиво людям жити ілюзіями й втрачати їх, не можна думати, що у своєму романі він тільки й хотів довести, що в народженні й загибелі ілюзій складається все людське існування. Мопассан показав, що такого роду життя типове для Жанни як збірного образа прекрасних у своєму роді, але бездіяльних, інертних жінок із дворянсько-помісного середовища. Той читач, що легко піддається очевидному жалю Мопассана до його героїні, переконаний, що письменник тільки любить її й ніколи ні в чому не засуджує. Однак цей висновок невірно, тому що воно зроблено без обліку тієї схованої іронії, що завжди властива творам Мопассана, написаним в об’єктивній манері. Мопассан дійсно любить Жанну, любить всю принадність її жіночого вигляду й, зокрема, ту її високу людяність, що ще не знівечена буржуазними впливами, а, навпроти, мужньо протистоїть ім. Але все це не виключає критичного відношення письменника до Жанни, що неважко вловити в ряді епізодів роману і яке наростає до його фіналу

До кінця роману Жанна залишається безпомічною, розгубленою, напівзлиденною бабою й уважає себе несчастнейшей з жінок. І отут піклування про неї добровільно приймає на себе її колишня служниця Розали.

Демократизм Мопассана, що часто спонукував його в зображенні життєвих явищ дотримуватися народних оцінок, народної мудрості, ясно проявляється й у цьому романі. «А що б ви сказали, - говорить Розали у відповідь на скарги Жанни, - якби ви повинні були вставати щодня о шостій годині ранку й ходити на поденщину? Однак адже багато таких жінок, які змушені робити це, а коли вони стають старими, то помирають від убогості». Яка різка й нещадна правда в цих словах! Чимало було прикростей у Розали, але від всіх прикростей її зціляла робота, і на відміну від Жанни вона виховала свого сина не в неробство, а в здоровій селянській праці

Останньою надією злидарського життя Жанни стане онученяти, дитина Поля від померлої коханки

Як вирок самого Мопассана над дозвільним і бездіяльним життям дворянства й навіть над кращими його представниками, якими в романі були Жанна і її батько, як вирок, заснований на народній мудрості, звучать заключні слова роману, вимовлені тою же Розали: «Життя, що не говорите, не так гарна, але й не так погана, як думають».

42. Західноєвропейський модернізм XIX століття: антиестетизм (Шарль Бодлер), естетизм (Оскар Уайльд), французький символізм (Леконт де Лиль, Малларме, Артюр Рембо)

Pages: 1 2