Реформування освітньої галузі передбачає перехід сучасної освіти від авторитарної до особистісно орієнтованої моделі, тому вимоги до професійних рис майбутнього офіцера змінюються та зростають. Метою осо-бистісно орієнтованої освіти є підтримка й розвиток людини, створення для неї умов опанування самовдосконаленням та самореалізацією на різних етапах, у різних сферах життєдіяльності.

Самореалізацію особистості як цілісний процес становлення людини на своєму життєвому шляху почали досліджувати такі вчені, як Л. Вигот-ський та С. Рубінштейн, а плідно продовжили це вивчення І. Бех, Л. Божо-вич, В. Давидов, Д. Ельконін. Педагогічні аспекти самореалізації як активної пізнавальної та творчої діяльності у нових умовах освітнього процессу розробляють В. Андреєв, І. Зязюн, І. Іванов, В. Лозова, С. Сисоєва, О. Савченко, Н. Тарасевич, Н. Щуркова та ін.

Метою статті є дослідження використання терміну «самореалізація» у вітчизняній і зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній і іншій суспільно-науковій літературі.

Проблема самореалізації особистості висувається на перший план в умовах гуманізації та гуманітаризації суспільства й освіти, яка розглядається як безперервний процес, що сприяє зростанню особистості, який створює умови для її саморозвитку та професійної самореалізації. Виявлення цінностей освіти означає, що необхідно, перш за все, піклуватися про роль освіти в долі кожної окремої людини для виховання активної в професійній діяльності особистості, вільної у своєму виборі, відповідальної, гнучкої, здатної знайти шляхи до втілення свого призначення в житті, вирішувати різні задачі, що виникають на життєвому шляху.

У сучасних умовах у якісно новому аспекті розглядається проблема розвитку і використання людського потенціалу, висуваються вимоги до ініціативності та самостійності людини, викликані, перш за все, змінами, що відбуваються в суспільстві, а тому дослідження педагогічних умов творчої самореалізації курсантів є на сьогоднішній день актуальним питанням.

Термін «самореалізація» використовується у вітчизняній і зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній і іншій суспільно-науковій літературі. У загальнонаукових дослідженнях, перш за все загальнофілософських, даний термін використовувався як у межах діалектичної філософії, так і з метафізичних позицій. Але у вітчизняній психологічній, соціологічній, педагогічній, філософській і іншій довідковій літературі (енциклопедіях, словниках) дефініції цього терміну відсутні. Не наводяться вони і у великих енциклопедіях і тлумачних словниках російської та української мови.

У сучасних соціально-гуманітарних науках можна виділити, по меншій мірі, три рівні аналізу проблеми самореалізації особистості. На найбільш загальному, філософському рівні вирішуються питання про сутність людини, про сутність процесу самореалізації. Об’єктом вивчення на цьому рівні є людина та людство загалом.

На психологічному рівні аналізуються особистісні якості та конкретні зовнішні умови, які дозволяють особистості продуктивно самореалізо-вуватися, вивчається мотиваційна основа самореалізації та зворотній вплив об’єктивної та суб’єктивної ефективності самореалізації на особистість і діяльність суб’єкта (його самооцінку, психологічний вік, картину життєвого шляху, світогляд тощо). На цьому рівні об’єктом аналізу постає окремий індивід з його зв’язками і відносинами з іншими індивідами та з суспільством взагалі. Самореалізація може розглядатися в трьох аспектах: як потреба, як діяльність та як об’єктивний і суб’єктивний результат цієї діяльності.

У педагогіці самореалізація визначається як одна з цілей педагогічного процесу, і полягає в допомозі особистості реалізувати свої позитивні можливості, розкрити здібності і задатки. Самореалізація є результатом виховання особистості. Проблема самореалізації особистості розглядається педагогами в основному в контексті проблем професійного самовдосконалення, самовиховання, самовизначення, самоосвіти і т. д.

Поняття самореалізації особистості є одним з центральних понять філософії і психолого-педагогічної науки. Майже всі дослідники означеної проблеми погоджуються з тим, що з усіх категорій, які характеризують самостійність особистості, її активність, цілісність, сутнісні сили, найбільш значущою є категорія «самореалізація», а близькою до неї є категорія «самоздійснення» індивіда.

Термін «самореалізація» (selfrealization) вперше наведено в словнику з філософії й психології, виданому 1902 р. в Лондоні: «Самореалізація – здійснення можливостей розвитку» [1, с. 35]. Таке визначення відповідає доктрині, згідно з якою найвищим кінцевим результатом розвитку людини є її самореалізація або самоздійснення. Водночас в Оксфордському словнику подано дещо інше визначення цієї категорії: «Самореалізація – це реалізація власних зусиль людини, можливостей розвитку «Я».

За визначенням філософського словника термін «самореалізація» трактовано як «процес покладання-здійснення людиною свого «Я» у світі. Самореалізація передбачає найоптимальнішу для конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. Вона невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлене» [2, с. 564].

У психологічному та психоаналітичному словнику подано таке визначення: «Самореалізація – це збалансоване та гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних та особистісних можливостей» [3]. У психологічному словнику за загальною редакцією П. Горностая і Т. Титаренко цей термін розглянуто в декількох значеннях, а саме:

1) здатність людини об’єктивувати багатство власного внутрішнього світу у будь-якій формі діяльності (праця, гра, пізнання, спілкування тощо);

2) процесс здійснення (перетворення) здібностей та особистісних потенцій (планів та установок) як у власній діяльності, так і в іншій людині; 3) прагнення розвивати сильні сторони власної особистості [4].

У соціально-психологічному аспекті дослідники Л. В. Сохань, В. О. Тихонович, І. О. Мартинюк, В. Н. Маркін проблему самореалізації особистості розглядали з позиції вищих суспільних інтересів, як мету соціальної перебудови суспільства, у якому б певне місце відводилося людині. Наприклад, Л. В. Сохань, В. О. Тихонович, І. О. Мартинюк, обґрунтовують критерії та принципи розумної побудови життя, механізми і способи само-реалізації [5].

І. О. Мартинюк, характеризуючи самореалізацію як постійний процес руху до нових цілей, пошуку нових шляхів і можливостей розкриття себе як особистості, дає наступне визначення досліджуваного феномену, – це «процес (та результат) цільної життєдіяльності цілісної людини, що полягає в опредметненні всього комплексу індивідуальних здібностей та обдарувань і веде одночасно до перетворення його в суб’єкт життя» [6, с. 61].

У соціально-культурологічному напрямі проблему самореалізації особистості досліджували Н. В. Кленова, Л. Н. Коган, Н. І. Шаталова та інші. Описуючи проблему взаємозв’язку процесу індивідуальної самореалізації з завданням формування всебічно розвиненої людини в межах даного підходу, вони виходять з того, що «самореалізація, актуалізуючи потенціал особистості, є способом виявлення, процесом практично-діяльнісного здійснення її індивідуальності» [7, с. 85], і визначається як «свідомий процес розкриття і визначення тісних сил особистості в її багатогранній соціальній діяльності» [8, c. 27].

У психологічній літературі найбільш близьким до терміна «самореалізація» є поняття «самоактуалізація» та «само здійснення». Термін «самоздійснення» (self-fulfillment) у зарубіжних психологічних і філософських словниках частіше трактують як кінцевий результат самореалізації, цілковиту реалізацію можливостей особистості.

Складність визначення сутності поняття пов’язана з існуванням близьких понять (самоактуалізація, самореалізація, самоздійснення), які часто розкриваються «через захопленість значущою роботою» (А. Маслоу), через «справу», яку робить людина (К. Ясперс) [9]. В. Франкл визначає повноцінність людського життя через її здатність «виходити за межі самої себе», а головне – віднаходити нові смисли в конкретній справі (в професійній діяльності) і у всьому своєму житті [9]. І. Кон, міркуючи про самовизначення і самореалізацію, пов’язує їх із справою, що виконується, з діяльністю, стосунками з оточенням, із спілкуванням [10].

Значне місце в дослідженнях проблеми самореалізації особистості належить психолого-педагогічним концепціям, в яких аналізуються компоненти процесу самореалізації особистості.

Pages: 1 2