Роман “Євгеній Онєгін” писався Пушкіним протягом 8 років. У ньому описуються події першої чверті XIX століття, тобто час створення й час дії роману приблизно збігаються. Читаючи його ми розуміємо, що роман є унікальним, адже раніше у світовій літературі не існувало жодного роману у віршах. Лисичанський жанр добутку припускає переплетення двох сюжетів - епічного, головні герої якого Онєгін і Тетяна, і ліричного, де головний герой - персонаж, називаний Автором, тобто ліричний герой роману. “Євгеній Онєгін” - реалістичний роман. Метод реалізму припускає відсутність заданості, споконвічного чіткого плану розвитку дії: образи героїв розвиваються не просто з волі автора, розвиток обумовлений тими психологічними й історичними рисами, які закладені в образах. Завершуючи VIII главу, автор сам підкреслює цю особливість роману:

• И далечінь вільного роману
• Я крізь магічний кристал
• Ще неясно розрізнявся

Визначивши роман як “собранье строкатих глав”, Пушкін підкреслює ще одну сутнісну рису реалістичного добутку: роман як би “розімкнуть” у часі, кожна глава могла б стати останньої, але може мати й продовження. Тим самим акцентується увага читача на самостійній цінності кожної глави.

Унікальним цей роман робить і те, що широта охоплення дійсності, многосюжетность, опис відмінних рис епохи, її колориту придбали таку значимість і вірогідність, що роман став енциклопедією російського життя 20-х років минулого століття. Читаючи роман ми, як в енциклопедії, можемо довідатися все про ту епоху: про те, як одягалися й що було в моді (”широкий болівар” Онєгіна й малиновий берет Тетяни), меню престижних ресторанів, що йшло в театрі (балети Дидло).

Протягом дії роману й у ліричних відступах поетом показані всі шари російського суспільства того часу: вище світло Петербурга, дворянська Москва, помісне дворянство, селянство. Це дозволяє нам говорити про “Євгенія Онєгіні” як про істинно народний добуток. Петербург того часу збирав у собі кращі розуми Росії. Там “блищав Фонвізін”, люди мистецтва - Княжин, Істоміна. Автор добре знав і любив Петербург, він точний в описах, не забуваючи ні про “сіль світської злості”, “ні про необхідних нахаб”. Очами столичного жителя показана нам і Москва - “ярмарок наречених”. Описуючи московське дворянство, Пушкіна найчастіше саркастичен: у вітальнях він помічає “нескладну, вульгарну дурницю”. Але разом з тим поет любить Москву, серце Росії: “Москва… як багато в цьому звуці для серця російського злилося” (читати такі рядки москвичеві повинне бути подвійно приємно).

Сучасна поетові Росія - сільська. Імовірно, тому галерея персонажів помісного дворянства в романі найбільш представницька. Подивимося на персонажів, представлених нам Пушкіним. Красень Ленский, “з душою прямо геттингенской”, - романтик німецького складу, “шанувальник Канта”. Але вірші Ленского наслідувальні. Вони наскрізь пародійні, але в них пародіюються не окремі автори, а самі штампи романтизму. Історія матері Тетяни досить трагична: “Не спросясь ради, дівицю повезли до вінця”. Вона “рвалася й плакала спочатку”, але замінила щастя звичкою: “Солила на зиму гриби, вела витрати, голила чола”.Відставному радникові Флянову поет дає барвисту характеристику: “Важкий пліткар, старий блазень, ненажера, хабарник і шахрай.” Поява роману Пушкіна “Євгеній Онєгін” вплинуло на подальший розвиток російської літератури. Важливо й те, що головний герой роману як би відкриває целую галерею “зайвих людей” у російській літературі: Печорин, Обломів продовжать її.

Назвою роману Пушкін підкреслює центральне положення Онєгіна серед інших героїв добутку. Онєгін - світський парубок, столичний аристократ, що одержав типове для того часу виховання під керівництвом француза - гувернера в дусі літератури, відірваної від національного й народного ґрунту. Він веде спосіб життя “золотої молоді”: бали, прогулянки по Невському проспекті, відвідування театрів. Хоча Онєгін і вчився “чому-небудь і як-небудь”, він все-таки має високий рівень культури, відрізняючись щодо цього від більшості дворянських суспільств. Пушкінський герой - породження цього суспільства, але разом з тим він і далекий йому. Шляхетність душі, “різкий охолоджений розум” виділяють його із середовища аристократичної молоді, поступово приводять до розчарування в житті й інтересах світського суспільства, до невдоволення політичною й соціальною обстановкою: Ні, рано почуття в ньому охолонули, Йому знудив світла шум…

Порожнеча життя мучить Онєгіна, їм опановує нудьга, нудьга, і він залишає світське суспільство, пробуючи зайнятися суспільно-корисною діяльністю. Панське виховання, відсутність звички до праці (”праця завзятий йому був тошен”) зіграли свою роль, і Онєгін не доводить до кінця жодного зі своїх починань. Він живе “без мети, без праць”. У селі Онєгін поводиться гуманно стосовно селян, але він не замислюється над їхньою долею, його більше мучать свої власні настрої, відчуття порожнечі життя.

Порвавши зі світським суспільством і будучи відірваний від життя народу, він втрачає зв’язок з людьми. Він відкидає любов Тетяни Ларіній, обдарованої, морально чистої дівчини, не зумівши розгадати глибини її запитів, своєрідність натури. Онєгін убиває свого друга Ленского, піддавшись становим забобонам, злякавшись “шепоту, хохотни дурнів”. У подавленому стані духу Онєгін залишає село й починає мандрівки по Росії. Ці мандрівки дають йому можливість повніше глянути на життя, переоцінити своє відношення до навколишньої дійсності, зрозуміти як безплідно розтратив він своє життя. Онєгін вертається в столицю й зустрічає ту ж картину життя світського суспільства. У ньому спалахує любов до Тетяни - тепер уже замужній жінці. Але Тетяна розгадала себелюбність і егоїзм, що лежать в основі почуття до неї, і відкидає любов Онєгіна. Любов’ю Онєгіна до Тетяни Пушкін підкреслює, що його герой здатний до морального відродження, що це не охололий до всього людина, у ньому ще киплять сили життя, що за задумом поета, повинне було розбудити в Онєгіні й прагнення до суспільної діяльності.

Образ Євгенія Онєгіна відкриває целую галерею “зайвих людей”. Слідом за Пушкіним були створені образи Печорина, Обломова, Рудина, Лаевского. Всі ці образи є художнім відбиттям російської дійсності.

“Євгеній Онєгін” - реалістичний роман у віршах, тому що в ньому стали перед читачем справді живі образи російських людей початку XIX століття. У романі дане широке художнє узагальнення основних тенденцій російського суспільного розвитку. Можна сказати про роман словами самого поета - це добуток, у якому “відбилося століття й сучасна людина”. “Енциклопедією російського життя” назвав В. Г. Бєлінський роман Пушкіна.

У цьому романі, як в енциклопедії, можна довідатися все про епоху, про культуру того часу: про те, як одягалися й що було в моді (”широкий болівар”, фрак, жилет Онєгіна, малиновий берет Тетяни ), меню престижних ресторанів (”біфштекс закривавлений”, сир, шипуче аи, шампанське, страсбургский пиріг), що йшло в театрі (балети Дідро), хто виступав (танцівниця Істоміна). Можна навіть скласти точний розпорядок дня парубка. Недарма П. А. Плетньов, друг Пушкіна, писав про перший розділ “Євгенія Онєгіна”: “Онєгін твій буде кишеньковим дзеркалом російської молоді”.

Протягом дії роману й у ліричних відступах поетом показані всі шари російського суспільства того часу: вище світло Петербурга, дворянська Москва, помісне дворянство, селянство - тобто весь народ. Це дозволяє говорити нам про “Євгенія Онєгіні” як про істинно народний добуток.

Петербург того часу був місцем перебування кращих людей Росії - декабристів, літераторів. Там “блищав Фонвізін, друг волі”, люди мистецтва - Княжнін, Істоміна. Автор добре знав і любив Петербург, він точний в описах, не забуваючи ні “про сіль світської злості”, “ні про необхідних дурнів”, “накрохмалених нахабах” тощо.

Очами столичного жителя показана нам Москва - “ярмарок наречених”. Москва провінційна, у чомусь патріархальна. Описуючи московське дворянство, Пушкіна найчастіше саркастичен: у вітальнях він помічає “нескладну вульгарну дурницю”. Але разом з тим поет любить Москву, серце Росії: “Москва… Як багато в цьому звуці для серця російського злилося”. Він пишається Москвою 12-го року: “Дарма чекав Наполеон, останнім щастям упоєний, Москви уклінної із ключами старого Кремля”.

Сучасна поетові Росія - сільська, і він підкреслює це грою слів в епіграфі до другого розділу. Імовірно, тому галерея персонажів помісного дворянства в романі найбільш представницька. Спробуємо розглянути основні типи поміщиків, показані Пушкіним. Як напрошується відразу порівняння з іншим великим дослідженням російського життя XIX століття - поемою Гоголя “Мертві душі”.

Красень Ленский, “з душею прямо геттингемской”,- романтик німецького складу, “шанувальник Канта”, не загинь на дуелі, міг би на думку автора, мати майбутність великого поета або через двадцять років перетворитися в отакого Манилова й закінчити своє життя так, як старий Ларін або дядько Онєгіна.

Pages: 1 2