Закінчилося XX сторіччя, що було відзначено трагічними подіями, що вплинули на життя країни й на долі живучих у ній. Століття революцій, воєн, зламів, катаклізмів - так по праву може бути охарактеризоване століття XX. Багато письменників напористо вступали в літературу наприкінці х-початку 80-х років, але мало хто залишився. Хоча є й нині живучі сучасні літератори, що ввійшли в історію вітчизняної словесності другої половини минулого століття. Їхня присутність у літературі як і раніше відчутно, навіть якщо їхні добутки не часто з’являються на сторінках періодики й не часто виходять окремими виданнями. Ці письменники пройшли через випробування нинішнього соціального зламу без шкоди для творчої волі

Ситуація в суспільстві й стан розумів сьогодні такі, що навіть А. Солженицин виявився відтиснутим на другий план. В 1994 році він вернувся в Росію зі змушеної еміграції. Його творчий шлях - особливо в жанрі публіцистики - триває. Зараз він явно дуже багато чого уточнює на шляху самопізнання, роздумів про прийдешню облаштованість батьківщини. Письменник інакше підходить до трактуванню доль своїх героїв. Час руйнування історичних підвалин Росії під будь-якими гаслами пройшло

Солженицин ніколи не був просто письменником, він був ще й громадянином, і філософом, і істориком, і « пророком-проповідником» (як він сам себе завжди називав). Всі його добутки нерозривно пов’язані з долею країни, з болями її й негодами, усі пронизані цивільною тривогою. І ми не чекаємо від нього гостросюжетного детектива або любовного роману, а чекаємо солженицинского поглибленого аналізу, куди неразъемно вплавлено роздум, що, безсумнівно, важливіше прямої відповіді на кожній питання

Мою увагу залучив «двухчастний» оповідання Солженицина «На зламах», надрукований у журналі «Новий мир» в 1996 році. У ньому автор зумів дати відповідь на питання читачів про зміст буття, вторгшись у нервовий епіцентр дійсності, реально оцінивши происходящее.

Солженицин називає оповідання «На зламах», що значить: у момент самих крутих соціально-історичних зрушень, у самі критичні мінути особистого й суспільного існування. Так, зненацька одним з героїв добутку стає талановитий діяч вітчизняного ВПК, промисловий заправила, що зумів устояти не тільки в часи колишні, але й у часи нові, він не дав загинути своєму дітищу - заводу

Інший герой - більше молодої, що досяг висот фінансового Олімпу. Він глава великого провінційного банку, що задумали повалити конкуренти, використовуючи будь-які засоби, аж до замаху на життя Олексія. У минулому цей різнобічно обдарований Толковянов «вздорил» з державою, а тепер змушений іти просити в нього захисту. Чи знайде?

Обоє персонажа для Солженицина - втілення національної талановитості й завзятості, непоказної любові до країни, що вони могли б і покинути, тому що ніде не пропали б, так тільки не лежить серце до «закордону». Хочеться, щоб було гарно саме тут, та й честолюбства досить, щоб не миритися із приниженням втечі. Обоє не бажають уступати навіть у самих важких умовах, у яких змушені - у силу споконвічної російської плутанини - самореалізуватися, тому й тримаються друг за друга

Схоже, на них і уповає Солженицин, на цю еліту, плоть від плоті народної. І що характерно, на минуле свого «вепекашника» він закриває очі: адже не упустив національної гордості, не поступився нікому першості

Але й новоспеченого банкіра він не обвинувачує в тім, що гроші в банку народні, що той багатіє, коли населення убожіє. Солжени цин розуміє одне: як би не було, а без талантів такого роду, без їх хазяйської разворотливости не обійтися. Його надія - у тім, що все нормалізується, знайде цивілізовані форми, і знайде їх саме працями й зусиллями таких от молодих і літніх старателів, для яких почуття волі нерозривно пов’язане з почуттям самоповаги й бажанням самореалізуватися в рідній країні

Надії на відновлення й відновлення Росії звучать і в інших сучасних письменників - добутках В. Астафьева, В. Распутіна. Але «На зламах» коштує особняком, вирішуючи цю проблему в іншому ключі

Оповідання сучасне й досить легкий для сприйняття. У ньому Солженицин у доступній формі зумів виразити складну ідею відродження країни й поваги до людської особистості

чиБуде Росія будинком для живучих у ній? У цьому, як мені здається, нерв роздумів всіх сучасних письменників. Це їхня головна тривога. Але й ми часто замислюємося про долю своєї батьківщини, а відповіді шукаємо у великих миру цього

По-своєму міркує про долі російського села А.И.Солженицин. Письменникові не просто цікаве життя народу в глибинці, ця тема тісно зв’язана для нього з ідеєю наступності, з вірністю традиціям, з моральними проблемами. Солженицин упевнений, що «лінія, що розділяє добро й зло, … проходить через кожне людське серце…». Оповідання «Матренин двір» дає своєрідна відповідь на поставлені питання

Сама назва добутку змушує згадати ряд інших: «Вишневий сад» Чехова, «Ліс» Островського, «Будинок» Абрамова. Двір Матрени стає для Игнатича - оповідача, тим самим місцем у пошуках «нутряної Росії», де йому хотілося «затесатися й загубитися» після довгого років табору й посилання в «курної гарячої пустелі». В «серединну» сільську Русь веде Игнатича потреба (можливо, навіть неусвідомлена) повернутися до «вічного джерела», знайти духовну опору. Тому героя не влаштовує селище за назвою Торфпродукт. «Меж торф’яними низинами безладно розкидалося селище - одноманітні худооштукатуренние бараки, над селищем диміла фабрична труба». Зате «вітром заспокоєння» потягнуло від назв Часлици, Овинци, Спудни, Шеверти. «Вони обіцяли мені кондову Росію», - зауважує автор. Село Тальново - « дві-три верби, хатинка перекособоченная, і по ставку плавали качки…» - сподобалася Игнатичу. Він із задоволенням слухає співуче сільське мовлення: «до ужоткому», «картовь», «молонья».

Але немає в цьому прекрасному сільському світі гармонії, а є й природна людська жадібність, користь, заздрість, і придбані в роки радянської влади безвідповідальність, обман, лінощі. По думці Солженицина, колгоспне життя знищило село, тому в школі діти не хочуть учитися, знаючи, що їх у кожному разі переведуть із класу в клас; люди не хочуть працювати на колгосп, тому що змушені красти торф, тому що «паливо не було покладено й запитувати про нього не покладалося».