Категорія дієслівних способів у наш час залишається одним із активно обговорюваних у наукових колах питань. Проблематика функціональних виявів способової семантики, зокрема, імперативної, перетинається з багатьма питаннями комунікативної лінгвістики й знаходить відбиття в низці сучасних досліджень [5; 9;10]. Явище переносного вживання форм імператива (семантична транспозиція [4]) - важливий аспект функціонування цієї категорії в мовленні, який досліджувався у працях Вл. Граб’є, І. Р.Вихованця, М. О.Луценка, О. С.Шевчук, Л. Д.Дмитрієвої, Л. А.Бірюліна та інших науковців. Можна говорити про те, що донедавна в лінгвістиці щодо вивчення переносного вживання форм способів застосовувався переважно описовий підхід, тобто визначались різні типи модальної метафори із вказівкою на їх образно-експресивну функцію, але без аналізу механізму метафоризації граматичного значення. Винятками в цьому плані є ряд праць, побудованих на матеріалі російської мови [6;8;11]. Тому розробка питання механізму дієслівних способових транспозицій на матеріалі української мови є завданням актуальним, яке має вагому теоретичну значущість. Адже, як зазначає М. О.Луценко, „розкриття механізму різних транспозицій форм способів дає ключ до розуміння структури способу взагалі” [8, с.31].

Мета статті: розкрити механізм і характер семантичних перетворень у структурі дієслівного способу в результаті транспозиції форм імператива у сферу індикатива.

Категорія наказового способу ґрунтується на суб’єктивних характеристиках відношення дії до реальної дійсності [2, с.96; 3, с. Ш; 7, с.245-246]. Отже, значення імператива є суб’єктивно-модальним [12, с.44]. Оскільки реалізація дії наказового способу пов’язана з футуральною часовою перспективою, а момент волевияву “прив’язує” дію до теперішнього плану, то з’являється потенційна можливість передачі формами імператива інших модальних відтінків, що теж пов’язані з темпоральними планами теперішнього і майбутнього: необхідність, повинність, обов’язковість, можливість здійснення дії тощо. Це модальне розмаїття актуалізується в процесі переносного вживання форм наказового способу.

Як підкреслюють дослідники [1; 6; 12], кваліфікація будь-якого значення імператива обов’язково вимагає залучення поняття мовець (Si). Основне завдання імперативних висловлень “полягає не в описі (дескрипції) певного стану речей, поведінки або результатів цієї поведінки, а в заданості (прескрипції) цієї поведінки” [11, с.238]. В умовах базисного типу імперативних висловлювань мовець виступає прескриптором (розпорядником), а суб’єкт дії (S2) виконує функцію слухача, тобто:

(І) : SI - Мовець = Прескриптор і S2 - Слухач = Виконавець

У результаті порушення цієї відповідності виникають інші типи імперативних висловлювань:

(II): SI - Мовець = Прескриптор і S2 - Слухач Ф Виконавець

(III): SI - Мовець Ф Прескриптор і S2 - Слухач = Виконавець

(IV): SI - Мовець Ф Прескриптор і S2 - Слухач Ф Виконавець

Найбільша видозміна базисного типу спостерігається в (IV) різновиді модифікацій, що являє собою периферію функціонально-семантичного поля імперативності. Транспозиційні вживання пов’язані саме з такими змінами в значеннєвій структурі способу1.

Досить поширеною є Транспозиція імператива у сферу значень ІНдикатива, особливо дебітивності й можливості. При цьому ставлення мовця до дії чи до іншої особи може виявлятися або в позитивній її оцінці, або в негативній.

1. Транспозиція із негативною супровідною конотацією.

Центральним типом такого вживання є дебітивно-оцінний імператив (термін з роботи Вл. Граб’є [3]): (1) Повертався додому й думав: “І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а тепер Забирай!” (А. Дімаров). Суб’єктивне (негативне) ставлення мовця у висловленнях із транспонованим імперативом може підтверджуватись іншими контекстуальними засобами (частками, відповідними лексемами):

Ми використали схеми типів імперативних висловлень, репрезентовані у дослідженнях Л. Бірюліна [1, с.22; 11, с.239], замінивши символи А, Б відповідно на SB S2.

У наведеному прикладі частка Ж Посилює протиставний характер дій, названих в обох частинах речення, й у зв′язку з цим підкреслюється нелогічність, недоцільність дії, переданої імперативною формою, з погляду мовця.

(2) (Колядко:) - … Коли б ви знали, скільки цікавих хворих у мене! Ледь до пуття їх доводити став, і от -Кидай, Оддавай дяді чужому (А. Дімаров). Атрибутивне словосполучення “дяді чужому” З інверсивним порядком слів підкреслює негативне ставлення до описаної ситуації.

(3) - Хто там? - Вийшла з кухні Бочончиха.

- По ліки людина прийшла. Чоловікові погано.

- Людина, людина, - Перекривила Бочончиха. - І всім на дурняк Дай (Григір Тютюнник). Негативна конотація висловлення передається і ситуативним (^перекривила Бочончиха”), І вербальним

(“На дурняк дай ”) Контекстом.

Визначимо, які існують передумови передачі формою наказового способу в індикативному значенні негативного ставлення суб′єкта мовлення до дії.

У результаті накладання імперативної семантики на індикативну відбуваються семантичні зміни в граматичній структурі способу: пасивний суб′єкт мовлення індикатива (Si - Суб′єкт-спостерігач) набуває значення активного, яким він є в імперативі, тобто стає пасивно-активним; активний суб′єкт дії (S2) індикатива набуває семантики пасивності, що характеризує S2 імператива, і стає активно-пасивним.

Ця модифікація елементів структури способу зумовлює відповідну експресивно-смислову конотацію, що супроводжує транспозицію дієслівної форми. А саме: сема активності мовця зумовлює вияв його суб′єктивного ставлення до дії, емоційно-експресивну виразність висловлення. “Незважаючи на те, що мова йде тут про позначення індикативної дії, мовець не відсторонений від зв′язку з дією, стоїть до неї значно ближче, ніж суб′єкт-спостерігач індикатива” [8, с.39]. Негативне емоційне забарвлення дії стає можливим внаслідок набуття виконавцем дії семи пасивності. Значення пасивності пов′язане із ситуацією, коли суб′єкт дії не виступає її ініціатором. Таким чином, дія має бути реалізована незалежно від ставлення до неї її виконавця. Цей значеннєвий момент зумовлює відтінок вимушеності, нав′язування дії, що й виявляється в результаті транспозиції наказового способу в площину індикативної семантики. Тому ця модальна метафора передає негативне ставлення суб′єкта до дії, що підтверджується і спостереженнями інших дослідників [3, с 105; 11, с.150, 152].

Використання у функції транспозиції форми 2-ї особи - ядерної ланки наказовості - зумовлює найбільш повний оцінний ефект дії. Граматичне значення 2-ї особи, поєднуючись із грамемою однини, характеризується виразною семантикою узагальнення (пор. поширеність способових імперативних форм 2-ї особи однини у фразеологізмах: Хоч око Виколи; хлібом не Годуй; Пиши пропало; Шукай вітра в полі; дав слово - Берись до діла Тощо). Тому аналізовані дієслова можуть називати:

1) дію, яку виконує суб′єкт мовлення ( наведені вище приклади);

2) дію, реалізатором якої може бути певна група людей, об′єднаних професією, родом діяльності тощо: Щоправда, траплялися посади, на які й іти ніхто не хотів. От хоча б і експедитор… Це - Покуняй у чужих приймальнях, Побігай за підписами та візами, Поспи в коридорах готелів на розкладачках - Не захочеш і чорного Портфеля на дві застібки… (Ю. Мушкетик);

Уживання особового займенника в препозиції до дієслова підсилює експресивність виразу, оскільки сприяє загостренню волюнтативної семантики імператива [13, с.47]: - …Смолярчукові ясирити захотілось?.. -Запитав чомусь Василь. - Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п ′ють? Мало, виходить: Ти ще йому Вночі, під тином Лягай! (Г. Косинка); Вони телевізор дивляться, а Ти задачі Розв′язуй (розм.).

Конотація ще більше увиразнюється в результаті використання не узгодженого з особою дієслова займенника: (Даринка) - … Вони (поліцаї) Над нами знущаються, а Ми їх і пальцем не Зачепи (А. Дімаров).

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » ТРАНСПОЗИЦІЯ ФОРМ НАКАЗОВОГО СПОСОБУ У СФЕРУ ДІЙСНОГО . З'явився готовий твір.