Іноді стає страшно, коли замислюєшся над життям, його плином і побудовою. Аналізуючи день, який завершується, несподівано доходиш висновку, що життя порожнє. Справді, що ти зробив за ці неповторні години свого існування. Прокинувся, навів ранковий марафет, поснідав, пообідав, повечеряв, скільки-то часу чепурився перед дзеркалом, скільки-то теревенив зі знайомими, щось там робив. Нічого не відкрив, нічого не винайшов. День минув у дрібницях, таких самих як учора, і таких самих, які будуть завтра. Людина прикута до дрібниць. Саме цей трагедійний аспект життя і стає для Чехова, так би мовити, головним персонажем його оповідань. Розкриємо навмання його збірку.

Ось «Дама з собачкою», «Прозаїчний» випадок подвійної подружньої зради, де інтимні стосунки знаходяться поруч із поїданням кавуна, поки жінка поплаче з незвички. А потім довгий і звичний зв’язок зі звичними вже і навіть ритуальними пошуками на словах виходу із ситуації, що склалася. Господи, оце Тристан та Ізольда?!

«Дев’ятирічний хлопчик Ванька Жуков, відданий на навчання до шевця Алякіна у ніч перед Різдвом не лягав спати». Хлопчик пише листа до свого дідуся в село, а в тому листі знов перелік низки дрібниць, які пожирають людське життя і надії на краще майбутнє. Найстрашніше те, що утискачі Ваньки свого часу зазнали такої самої науки і, здавалося б, мали дійти певних висновків, згадані свої болі…

Дарма! З дня на день повторюється страшна,дріб’язковість Бєликова. Чому він став «людиною в футлярі»? Що спотворило його особистість? Адже не народився віп таким, а ставав протягом багатьох років. Не вбачаю причин занепаду цієї людини в остраху перед державою. Часто мені здається, що то була спроба втечі від остогидлого життя, яке приманювало обіцянками радості, а потім перетворювало все на ланцюг банальностей і брехні. А в давньогрецькій літературі були герої, що повставали проти самої долі, якій підкорялися безсмертні боги.

І Беликов помер, і на обличчі в нього був вираз радості. Тепер він, нарешті, був вільний від повсякденності, дяка Богові, нарешті вільний…

Справді, все життя кожної людини на дев’яносто дев’ять відсотків склалається з отих дрібниць. З повсякденних і звичних дій. Це може бути джерелом трагедії може бути запорукою щастя. Дозвольте мені пояснити цю думку стародавньою притчею.

«Мандрівник зустрів на шляху чоловіка, який з прокльонами штовхав уперся свою тачку, наповнену камінням.

—Що ти робиш, добрий чоловіче?

—Хіба ти не бачиш? Я вожу це трикляте каміння — нещастя мого життя.

І чоловік з каменем рушив далі важкою ходою. А трохи згодом мандрівник зустрів другого чоловіка, який теж віз каміння.

— Що ти робиш, добрий чоловіче?

— Хіба ти не бачиш? Мені казково поталанило: я будую Кельнський собор, величнішого за який не буде в жодній країні».

Чеховські персонажі не знали, чого й куди вони тягнуть свій вантаж — і кожен день ставав марнуванням життя і сил. Чи знаємо ми, куди ми тягнемо свій візок?