Могутня сила національного Відродження 20- 30-х років породила покоління патріотів з активною цивільною позицією, що прийшло в українську літературу з палким бажанням змінити мир і підняти рідну культуру на світовий рівень. Серед ярчайший літературних зірок - Микола Хвильовий, який став основоположником нової української літератури. І, як і багато інших прозаїків, Хвильовий прийшов у літературу закоханим у революцію поетом

Що нам морок, що нам смуток?

Ми йдемо - всупереч,

Ми - весни найперші звуки,

Наші дні - червоний мир

(«Що нам морок»)

Революція органічно ввійшла в його життя. Ще в дитинстві батько зацікавив сина народницькими ідеалами, у військах, куди він змушений був піти 1916 року, усталюються демократичні погляди майбутнього письменника. Хвильового захоплюють ідеї волі, рівності, братерства, і тому більшовицька агітація швидко робить із нього теперішнього революціонера, для якого революція - єдина молитва, єдиний Бог. Він бере участь в антигетьманському повстанні, у бої з денікінцями. Із квітня 1919 року Хвильовий уже член КП(б)У.

Він свято вірить у шлюб вільної України з ленінським комунізмом, але неможливість об’єднання переконань і реалій життя визначає трагізм особистої долі письменника. Серце художника було розділено навпіл: одна частина вірила в ідею «загірної комуни», а інша любила Україну. Він у душі продовжував бути романтиком, але реальні події в житті підривали його віру в побудову щасливого майбутнього. Письменник спостерігав за змінами, які відбувалися з його товаришами по партії, коли ті дізнавалися про нові й нові арешти.

Вони швидко погоджувалися, що поруч із ними жив ворог народу, захищалися від нього мовчанням. І хоча безглуздість обвинувачень була очевидна, ніхто не насмілювався їх спростовувати. Хвильовий зрозумів, що тоталітарній системі байдужа доля людей, що вона може пожертвувати мільйонами заради міфічної ідеї, що над ним самим уже занесений сокира. І у своїх добутках він намагається виговоритися, показати, що комуністична мораль перероджується в мораль, що ненавидить людину. Герої новели «Я (Романтика)» - теперішні революціонери. Але хто вони? Хто ті люди, від яких залежить життя інших? Хто закладає підстави майбутнього щасливого життя?

Духовно слабкий, невпевнений Андрюша, жорстокий цинічний доктор Тагабат, абсолютно вірний революційного обов’язку романтик. І завершує цей квартет дегенерат, якого ніщо не може вивести з тупої байдужості. Це вони без наслідку й суду знищують людей в ім’я овіяною мрією «загірної комуни» їхньої жертви не мають імен. Вони проходять мимо чорний трибунал темними тінями, не залишивши по собі пам’яті ні в серцях убивць, ні в документах. Така сама доля чекала й тих, хто мріяв про комунізм, боровся за нього ідеї

Микола Хвильової намагався врятувати себе, своє літературне угруповання, журнал. Він змушений писати листа, у яких каявся у всіх «гріхах», клявся у вірності комуністичної ідеології й відрікався від своїх ідей, відмовлявся від бажання бачити українську літературу європейської, відірваної від Москви. Але арешти його найближчих друзів і однодумців зримо показали Хвильовому, що його доля вирішена у високих кабінетах чорного трибуналу. Синедріон уже підписав йому вирок, і дуже незабаром у двері постукає нічний гість - дегенерат. І йому вірному вартовому революції з низеньким чолом, чорною копицею розгладжених волось і приплющеним носом байдуже, кого заарештувати й убити.

Він машина терору й репресій. Письменник точно знав, що його чекає. Щоб уберегти дружину й доню від долі членів сім’ї зрадника Батьківщини, він вирішує сам поставити крапку у своєму житті. 13 травня 1933 року пролунав постріл, що обірвав життя Миколи Хвильового. А в передсмертній записці останніми словами були: «Нехай живе революція!»