Історія нещасливої любові здавна була причиною створення поезії. Іван Франко не став виключенням. Начебто із глибини його душі йдуть до нас вірші, у яких зображується образ Жінки. Вірші, які зачаровують своєю мелодійністю, чистотою, які є втіленням невимовного суму й більших страждань. Недарма й збірник називається - «Зів’яле листя».

Кружляють у тихому сумному повітрі листочки, сповнені туги за втраченою красою, за веселим, щасливою життям. Так і ліричний герой «кружляє» серед зів’ялих мріянь, згадуючи милий серцю образ. Немає вже поруч улюбленої, але її образ не йде з пам’яті, відтворюючи знову й знову годинники, хвилини щастя. Усе можна перекреслити, забувається майже всі, тільки дорогі серцю ока улюбленої, її полум’яні вуста вертаються до ліричного героя щодня, особливо із приходом ночі. Любов до Ольги Рошкевич проніс Іван Франко через все життя. Але заважали устояна непохитність тодішніх сімейних традицій, застій, цвіль і рутинність, що панують у Галичині. Не вдалося Франко з’єднати половину свого серця з половиною серця коханої дівчини, тому що не було в неї сил вирватися з міщанського миру. Тому й ліричний герой поета в щиросердечному сум’ятті. Любов залишилася десь за, а тепер ятрить серце невимовна туга, надривний біль самітності:

• У житті мене ти й знати не знаєш,
• Ідеш по вулиці - минеш
• Кланяюся - навіть не глянеш
• И головою не кивнеш,
• Хоча знаєш, знаєш, добре знаєш,
• Як я люблю тебе…

Які прості, звичайні слова, а скільки щиросердечного мучення вони в себе вмістили, скільки розпачу! Герой не може позбутися від думок про улюблений, хоча вона вже давно перестала згадувати його. І ці думки приносять лише страждання. Навіть у сні вони не дають йому спокою:

• Навіщо є мені в сні?
• Навіщо обертаєш ти до мене
• Чудові очі ті ясні, сумні…

Але не чутно відповіді, і здається, ліричний герой його ніколи не почує, тому що улюблена далеко від нього й навряд чи до нього повернеться. Але, як відомо, закохані вірять у чудо, вірять, що один раз щастя повернеться до них. Можливо, тоді засміється вона, улюблена, гляне ласкаво, і серце ліричного героя зігріється, розцвіте, начебто троянда, від ніжності й палкої любові. Улюблена здається героєві самою прекрасною дівчиною у світі, а її ока навіть ясніше, ніж сонце:

• Ох, ті очі темніше ночі,
• Хто в них задивиться, і сонця не хоче!

Але це сонце у жіночій спідниці є для юнака тією самою темною нічкою, байдужої й безвихідної. А виходить, ніколи він не дочекається світла, що зігріває душу й серце, що дарує любов і щастя. Блукати ліричному героєві шляхами любові, але, здається, без улюбленої, котра ніколи не повернеться, що навіть ніколи не оглянеться, не посміхнеться при зустрічі; блукати «злиденним самотнім», «сумними тропами». І тільки здалеку будуть чутні слова: «Як я люблю тебе…». Людське щастя - це, насамперед, любов. Якщо її немає або якщо вона не взаємна, людина відчуває себе самотнім, загубленим серед юрби, тому що, оглядівшись, бачить лише чужі, байдужі обличчя. А кожний хоче, щоб його розуміли, щоб не відверталися від нього. Щоб був у світі людин, який би міг розділити велике почуття - любов. Іван Франко дуже про це мріяв, тому що про це мріє кожна людина!