Це страшні роки в історії Україні. Ми знаємо про це з розповідей наших бабусь, з вивчення історії. Але повністю усвідомити жах тих часів мені допоміг роман В. Барки «Жовтий князь». Мені справді було страшно і боляче читати цей роман. Трагедія сім’ї Катранників у тому, що вони жили за часів сталінської тоталітарної системи, яка намагалась за будь-яку ціну вселити страх перед владою в усіх селян, змінити в їхньому житті все на інший, гірший, лад. Ходили селяни щонеділі до церкви — а за нової влади — на лекції та агітзбори. Знищили церкви, побудували сільради, вигадали плани хлібозаготівель, щоб залишити селян і сім’ї без хліба, аби селяни йшли на поклони і просили у влади.

В. Барка, характеризуючи радянську владу тих часів і тих, хто її представте, порівнює розпорядників-комуністів зі злодіями, бо «злодії тільки краще відбиратимуть, а розпорядчики — все».

Родина Мирона Катранника уособлює всіх, хто пережив страшні роки голодомору і попри все не втратив людяності, зберіг моральні принципи. Народ розуміє, що в Україні панує зло, але нічого зробити не може. Лиш пошепки можна поговорити, та й то не з усіма. Бо прийде влада, забере останнє і оголосить ворогом народу.

Члени родини Катранників не можуть дивитися на голодних, безсилих людей і чим можуть діляться з ними. Горе не обминуло і їх: смерть матері, Мирона,старшого сина, Оленки — болем лягла на серце Дар’ї Олександрівни. Вона прагнула врятувати хоча б Андрійка, але помирає від голоду і розпачу. Із усієї родини великої і працьовитої, живий залишився лише Андрійко.

Я вважаю, що В. Барка залишив малого Андрійка живим, щоб ще раз переконати читача: добро не можна знищити. Все те хороше і добре, чого вчили Андрійка батьки, житиме разом із ним, а він збереже на все життя пам’ять про моїх рідних, які загинули в ті страшні роки, і передасть цю пам’ять своїм дітям.

Щоб ніхто ніколи не забував справжньої історії свого народу…