Його назвали «укр. Гомером», людиною високої душевної і фізичної краси. Він писав романи й оповідання, п’єси і сценарії, вірші та статті, у всьому залишаючись поетом. Перший роман «Майстри часу» Ю.Яновський присвятив трудівникам нового мистецтва – кінематографу, в якому бачив майбутнє. А ще був закоханий у революцію, яку зустрів із захватом, бо в кожному буденному факті бачив романтику. Світ, що оточував його, розколовся навпіл, і таким він поставав у творах письменника. Найяскравішим виявом його творчості того періоду став роман – епопея, що складається з новел – фресок, «Вершники» (1932 – 35рр.).

Згідно з наміром, у роман мало увійти 10 новел. Деякі з них залишилися у начерках і планах, а в остаточному варіанті їх всього вісім - ідейно і художньо закінчених новел – роздумів, пов’язаних між собою як спільними героями, так і провідною темою. Син свого часу, письменник поєднав традиційне бачення зі сприйнаттям кінематографіста, тому у прозі з’єднались стилістика кіно зі стилістикою укр. думи. Митець досягає ідеального поєднання життєвого матеріалу з глибиною і виразністю думки. «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного…». Перша фраза першої новели «Подвійне коло», у якій відтворено бій під Компаніївкою, - це панорама і згусток драматичних колізій громадянської війни. Серед битви, серед ворогів брати – діти однієї матері. Кожна сторона б’ється за своє, а правди, на думку автора, немає ні на одному боці. Найстрашніша дилема того революційного часу – необхідність вибору між інтересами родини і класу. Витоки цієї проблеми у повістях Гоголя, продовження – в експресивних новелах М.Хвильового. У серпні «нечуваного тембру» на полях України сходились у лютих боях сини і батьки, сестри і брати.

Сини однієї матері, але не одного класу. Три бої, три діалоги між братами – полоненими і братами – переможцями, загибель трьох братів. У творі кожен з героїв постає перед читачем як цілком завершений художній образ, автор лише побіжно вказує на те, що сформувало характер персонажів. Так само у кількох словах розповідає він про передісторію кожного з п’яти братів: Андрій – білогвардійський служака, Оверко – прихильник Петлюри, Панас – колишній моряк і контрабандист, Іван – шахтар і червоний командир, а з Сашка ще довго треба «вибивати дурман». На фоні природи (яка є не лише тлом для подій, але й засобом експресивної психологічної характеристики героїв), коли віяли майстро і грего, під дощовими сльозами ховав Панас своїх двох братів. А в той самий час старий Мусій Половець походжає берегом моря, Чубенко керує роботою підпільної друкарні. Цей прийом своєрідного монтажу досить часто і вдало використовує автор. З’являється червоний загін Івана Половця і комісара Герта.Саме його фраза, що по – чужинськи звучить в укр. степах, є кульмінацією новели: «Одного роду, та не одного з тобою класу». Рід і клас – це подвійне коло, в якому замкнуто життя п’ятьох синів Половця. І все ж рефреном залишається інша – народна мудрість: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

У наступній новелі – експозиції «Дитинство» автором зроблено виняток для свого героя, малого чабанця Данилка. Доля малого хлопчика – це уособлення доль багатьох таких дітей, що виростали в комісарів, а потім – у письменників. Традиційним є образ прадіда Данила - мудрого вчителя, що проводить хлопчика першими стежками життя. З його мудрими словами прожив Данилко свої роки, бо в них закладено мудрість споконвічна: «І треба багато ходити в житті – тоді побачиш, яке воно є». Не менш традиційним для укр. фольклору і літератури є образ жінкі – матері, що виглядає своїх дітей з життєвих доріг (новела «Шаланда в морі»). Коріння його ще, мабуть, у голосінні чайки – небоги, що вивела діточок при битій дорозі. Стара Половчиха, «висока та строга, як у пісні», чекає свого чоловіка з Одеси. У її пам’яті пропливає все життя: згадується заміжжя, народження синів і їхня доля.

На очах жінки гине шаланда, і вона голосить за чоловіком, як це робили упродовж столітть укр. жінки. Останні рядки новели перетворені автором на своєрідний гімн коханню і вірності, адже у хаосі війни для них завжди є місце.

Уміння виписувати образи, помічати ті деталі, які роблять їх типовими, - це уміння органічно притаманне Яновському - письменнику. У подальших новелах перед читачем постає галерея синів укр. народу, що вирішували долю країни у запеклих боях. Згадати хоча б церемоніальний марш гарнізону «двох босих сотень», який змінюють кадри бою за Олешки. В авторську оповідь вплітаються ноти м’якого гумору і ліричної ніжності – виникає своєрідна усміхнена патетика новели «Батальон Шведа». Задушливий запах липового цвіту ніби проникає крізь сторінки роману, відтворюючи атмосферу революційного дев’ятнадцятого року. Можливо, найбільш романтичною і найбільш героїчною серед усіх новел є новела «Лист у вічність». Вся увага письменника сконцентрована на внутрішньому стані головного героя, а події подаються лише як необхідний фон. Драматизм оповіді досягає найвищої точки: листоноша виказує сховану зброю, але вже поруч тисячі вогнів повстанців. Новела перетворюється на своєрідну баладу про подвиг: «Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». Ця ж сила революційних ідеалів, помножена на відповідальність, притаманна і головному героєві наступної новели Чубенку, командиру полку.

Сюжетно пов’язана з нею наступна новела «Шлях армії». У ній переплітаються дві лінії: реальне і символічне, битва за Перекоп і легенда про залізну троянду. Перед читачем проходять різні епізоди громадянської війни, гинуть герої. Але наскрізним образом новели став образ залізної троянди, викуваного старим ковалем Максимом «чуда досконалості, натхнення і терпіння». Як своєрідний повів із землі прадідів, присутній епізод з маленьким чабанцем Данилком, який «став уже повним чабаном, правнуком Данила». І в страшні хвилини, коли навколо сходяться у битвах представники одного народу, людина мріє про прекрасне. Він думає про те, як після війни розкаже людям про неї, напише історію свого народу - і це буде довга книга, в якій ніхто не плакатиме. Романтична віра самого автора у можливість щасливого майбутнього, висловлена у символічному образі «зорі Альдебаран – журавлиного ключа вічності», перетворює цю новелу на поетичний фінал твору. Але справжнім епілогом роману стала остання новела «Адаменко». У формі монолога колишнього командира полку, а сьогоднішнього сталевара Чубенка, автор веде розповідь про ревлюційні битви і мирне життя. У ньому намагаються знайти своє місце учорашні бійці, скалічені не лише фізично. Вони житимуть і з душами, скаліченими у вирі революційної боротьби, де лютували шаблі і перемогла правда Івана Половця та Чубенка.

У романі «Вершники» з’єднуються дві найважливіші теми укр. прози того часу: героїка збройної боротьби і творча праця народу. Ю.Яновський був сином свого народу і його співцем. Він розвивав романтичну лінію укр. літ – ри своєю творчістю, але стиль його ніколи не залишався застиглим. Кожним новим словом Яновський кував свою троянду в укр. красному песьменстві. Можливо, роман «Вершники» – це одна з найкращих її пелюсток.