Леся Українка через важку хворобу змушена була протягом тривалого часу перебувати далеко від рідної землі: вологий клімат України шкодив її здоров’ю. В одному з листів до сестри поетеса висловилася про чужину гранично просто: “…Одна справа жити на чужині, а друге - приїхати на неї подивитися”. Не дивно, що навіть Єгипет з усіма його чудесами й визначною пам’ятками - живими очами сфінкса, гарячим подихом пустелі, особливою лагідністю колориту - не зміг заглушити тугу за рідною землею. Там, у чужому далекому Єгипті, створила Леся Українка саму трагичную зі своїх драм - ” Бояриню”. Написала її за три дні - 27-29 квітня 1910 року. Перелила свій біль у поетичні рядки. Тільки чи ностальгія послужила причиною появи цієї глибоко особистісної й разом з тим суспільно-філософської поеми?

Звичайно ж немає. Поема “Бояриня - це узагальнення всього продуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас в 17 сторіччя, у пору Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників - сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 року. Це, однак, не означає, що в добутку зображені конкретні історичні події пори Руїни. Письменниця узагальнила в ньому долі окремих людей, які потрапили під гніт складних обставин. Мова йде в «Боярині» про моральні страждання молодої українки Оксани, що пішла за закликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й виявившись у Москві. Її спочатку не лякає чужина, адже там улюблений буде оберігати і її, і рідну Україну. І незабаром облітають, як вишневі кольори, її очікування й мрії. Зштовхнувшись у Москві віч-на-віч із численними обмеженнями навіть на родинному-побутовому рівні, побачивши, як і Степан, і його мати згинаються, як “холопи”, під тягарем чужих звичаїв, втрачаючи залишки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю. Її особливо пригнічує лагідність Степана перед царськими служниками, навіть вимога, щоб і вона цілувалася із запрошеними в будинок московськими боярами, адже від цього залежить його положення серед них. Природно, що схвильована Оксана з жахом викрикує: «Степан, і куди ж це ми потрапили? І це ж якась неволя бусурманская?». Не одне таке питання ятрить душу жінки. Але ні на один з них Степан не може дати чесної відповіді. Оксані боляче, що чоловік уже звик називатися боярином Степанком. Так у драмі засуджується компроміс боярина із власною совістю, неповага самого себе й власного достоїнства, честі найближчих рідних. Трагізм положення Степана ще й у тім, що навіть таким вірним служникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під курним наглядом. Він і слухати не хоче про дії гетьмана Дорошенко, що збирається виступити проти царських колонізаторів. Степана лякає навіть лист, переданий Оксані від братів-товаришів Сукраини.

Він намагається переконати дружину у злих намірах Дорошенко, що шукає підтримки в татар, на що одержує резонну відповідь: «Татари там… татари й тут…». Автор цими словами показує ту неволю, у яку потрапив весь народ. Дія в драмі увесь час загострюється, конфлікт наростає. Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані звертатися до брата Іванові. Холопське поводження чоловіка ламає жінку. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в’яну, жити так не можу!». Оксана пропонує Степанові бігти з Московии, але зіштовхується з відмовою. Ностальгія, неможливість побороти зло підривають здоров’я жінки, відбирають останні сили. На слова, чоловіка, що стане краще, адже в Україні вже втихомирилося (а це для патріотки хворий удар), Оксана з болем відповідає: «Як ти говориш? Утихомирилося? Зламалася воля, Україна лягла Москві під ноги, Це мир по-твоєму - та руїна? Так і я втихомирюся швидко в труні». Останній діалог Оксани й Степана дуже виразний. Чоловік нагадує дружині, що вона подала руку не лицарям із заплямованими кров’ю руками, а йому, і одержує страшну відповідь: «От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа… як на старих шаблях буває, знаєш?». Важко хвора, тільки-но перекладаючи подих, змучений і схвильована, Оксана згадує один факт зі свого дитинства. Із братом вони знайшли стару батьківську шаблю, хотіли побавитися нею, але не змогли її, іржаву, витягнути з піхов, оскільки вона іржею до неї прикипіла:

• «Так і ми з тобою,- говорить Степанові,- срослись, начебто шабля з піхвами… навіки… Обоє іржаві».

У цих словах втілена ідея добутку. Вони свідчать про фарбування морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи на характеристику діючих осіб. Степан, зрештою, погоджується з думкою дружини: обох їхня доля покарала важко й не вистачило в них сил перемогти важкий тягар