Герої цієї трагедії - два царі-лиходії з міста Аргоса, Атрей і Фиест. Сином цього Атрея був знаменитий вождь греків у Троянській війні Агамемнон - той, котрого вбила його дружина Клитемнестра, а її за це вбив їхній син Орест (і Эсхил написав про цьому свою «Орестею»). Коли греки запитували, за що були такі жахи, то на це відповідали: «За гріхи предків». Черги цих гріхів почалася дуже давно.

Першим грішником був Тантал, могутній цар Малої Азії. Самі боги сходили з небес бенкетувати в його палаці. Але Тантал виявився нечестивцем: не повірив, що боги всеведущи, і вирішив випробувати їхнім страшним випробуванням. Він зарізав свого сина Пелопа, зварив у казані й подав його м’ясо до стола богів. Боги вознегодовали: Пелопа вони воскресили й зцілили, а Танталу скинули в Аид і стратили «танталовими борошнами» - вічним голодом і спрагою. Він коштує в ріці під покровом плодових галузей, але не може ні їсти, ні пити; коли тягнеться до плодів, вони вислизають, коли хилиться до води, вона висихає

Другим грішником був той самий Пелоп, син Танталу. З Малої Азії він прийшов у Південну Грецію й відбив її в злого царя, що застаплял прибульців состязаться з ним у колесничном бігу, а переможених убивав. Пелоп переміг його хитрістю: підкупив царського візника, той вийняв втулку, який трималося колесо на осі, колісниця розбилася, і цар загинув. Але Пелоп захотів сховати своє підступництво; замість нагороди він зштовхнув царського візника в море, і той, падаючи, прокляв за віроломство й Пелопа й всіх його нащадків

У третім поколінні грішниками стали Атрей і фиест, сини Пелопа. Вони стали сперечатися за владу над Аргосом. У Пелоповом череді був золоторунний баран - знак царської влади; його успадкував Атрей, але Фиест звабив дружину Атрея й викрав барана. Почалися розбрати, Фиест був вигнаний і жив, бідуючи, в убогості. Царство дісталося Атрею, але йому цього було мало: він хотів помститися братові за звабу дружини. Він згадав Танталов людожерський бенкет: він вирішив зарізати дітей Фиеста й нагодувати Фиеста їхнім м’ясом. Так він і зробив; боги жахнулися, саме Сонце згорнуло з небесного шляху, щоб не бачити страшної трапези. Про цьому й написав свою криваву трагедію Сенека.

Передчуття жахів починається з перших же рядків. Тінь Танталу є з пекла, неї жене Эринния (по-латинському - «фурія»): «Ти зарізав свого сина в їжу богам - всели тепер, щоб твій онук зарізав синів іншого онука в їжу батькові!» - «Відпусти мене - краще терпіти катування, чим бути катуванням!» - «Роби свою справу: нехай грішники під землею радуються своїм стратам, нехай знають, що на землі страшнее, чим у пеклі!» Безликий хор співає про гріхи Танталу - тепер вони множаться в його потомстві

Викликана думка спадає на думку Атрея: «Незначний цар, що бариться мстити! Чому я ще не злочинний? Лиходійство чекає меж братом і братом - хто перший простягне до нього руку?» «Убий фиеста», - говорить радник. «Немає: смерть - це милість: я задумав більше». - «Чим же здумав ти погубити фиеста?» - «Самим фиестом!» - «Чим заманиш його в полон?» - «Пообіцяю полцарства: заради влади сам прийде». - «Не боїшся божої кари?» - «Нехай звалиться на мене Пелопов будинок - аби тільки звалився й на брата». Хор, дивлячись на це, співає: ні, цар не той, хто багатий і могутній! щирий цар - той, хто далекий страстей і страхів, хто твердий і покійний духом

Фиест навчився цьому у вигнанні, але не до кінця. Він зніс лихо, але не зніс тягот. Він знає: «Немає царства більше, ніж без царств задоволеним бути! Лиходійство в палацах живе - не в хатинах»; але в душі його страх. «Чого боїшся?» - запитує син. «Усього», - відповідає фиест і все-таки йде до Атрею. Атрей виходить назустріч. «Я радий бачити брата! - говорить він (і це правда). - Будь царем із мною!» «Залиш мене в незначності», - відповідає Фиест, «Ти відмовляєшся від щастя?» - «Так, тому що знаю: щастя переменчиво». - «Не лишай мене слави поділитися владою! - говорить Атрей. - Бути при владі - випадковість, віддати влада - доблесть». І Фиест уступає. Хор радий миру, але нагадує собі: радість не буває довгої

Про лиходійство, як водиться, розповідає вісник. Є темний гай, присвячена Пелопу, де стогнуть стовбури й бродять примари; там у вівтаря, як жертовних тварин, зарізав Атрей фиестових синів - одному зніс голову, іншому перерізував горло, третьому простромив серце. Здригнулася земля, похитнувся палац, чорна зірка скотилася з небес. «Об жах!» - викликує хор. Ні, жах спереду: цар розсікає тіла, м’ясо кипить у казані й сичить на рожнах, вогонь не хоче горіти під ними, дим чорною хмарою нависає над будинком. Не відає лиха фиест бенкетує із братом і дивується, що шматок не йде йому в горло, що сторчма встають помащені волосся. Хор дивиться в небо, де Сонце з полпути повернуло назад, тьма встає з обрію - не чи кінець це світла, чи не змішається мир у новому Хаосі?

Атрей тріумфує: «Жаль, що тьма й що боги не бачать мою справу, — але мені досить, що його побачить Фиест! От він п’є останню чашу, де з вином змішана кров його синів. Пора!» На блюді вносять відрізаного голови Фиестових дітей. «Довідаєшся синів?» — «Довідаюся брата! ПРО, дай мені хоча б поховати їхнього тіла!» — «Вони вже поховані — у тобі». — «Де мій меч, щоб я простромив себе?» — «Простроми — і простромиш синів у собі». - «Чим сини винні?» - «Тим, що ти - їхній батько». - «Де міра злодеянью?» - «Є міра злочину - немає міри відплаті!» - «Гримніть, боги, блискавками: нехай я стану сам похоронним багаттям синам своїм!» - «Ти звабив мою дружину - ти сам першим убив би моїх дітей, якби не думав, що вони - твої». - «Боги-месники, будьте карою Атрею». - «А тобі вічної карою - твої сини в тобі!»

Хор мовчить