Вершиною пародійної майстерності вагантів, їхнього розв’язного гумору, на думку В. Микитася, є досить велика віршована «Все-п’янійшая літургія» (XIII ст.) – пародія на відому церковну «Всесвя-тійшу літургію», що урочисто виконувалася на великі свята [8, 23]. У ній переінакшено не лише церковну відправу, пов’язану з таїнством причащання, а й усі слова тексту в угоду пияцтва, що так оспівувалося вагантами. До цього твору примикає і пародійна віршована травестія «Бенкет Кипріяна», де у фамільярному плані виведено майже всіх головних біблійних персонажів.

Виникнення таких пародій, що були притаманні творчості вагантів, очевидно, засвідчувало те, що вже у Середньовіччі у літературному середовищі проявлялося вільне насмішкувате ставлення до церковного культу, яке пізніше в нових суспільних умовах розвинулось у життєрадісне вільнодумство, що живило сатиру гуманістів.

У XVII ст. пародійні гумористично-сатиричні твори вагантів стали взірцем для пародійних та бурлескно-травестійних віршів українських школярів та мандрівних студентів. На думку П. Жи-тецького, ці твори «становлять одну з найоригінальніших сторінок української літератури» [5, 213]. Головна їх особливість полягала в тому, що мандрівні дяки, користуючись засобами бурлеску і травестії, перелицьовували високі біблійні образи і сюжети на свій лад, пристосовували релігійну тематику до буденних, земних потреб, вносили побутово-етнографічні деталі. Як і західні ваганти, українські мандрівні дяки у форму популярних текстів зі Святого Письма вкладали новий зміст, створюючи цілком нові оригінальні тексти. Нерідко у їхніх творах пародіювалися тексти відомих церковних служб, молитов, піснеспівів. Цілий ряд таких пародійних творів з XVI–XVIII ст. увійшов до збірника «Українські пародії» [14, 23–102]. Більшість із них фольклоризувалася, зокрема пародії на християнські коляди («Христос народивсь», «Бог предвічний», «Нова радість стала»), а також на молитви і церковні відправи («Отче наш», «Господи помилуй», «Тропар», «Кондак» тощо) [14, 23-52].

Найдошкульніші «бунтівливі пісні» ваганти-голіарди спрямовували проти церкви, Риму і Папи, з якими вели довгу і вперту ворожнечу. Як стверджує В. Микитась, «Вони в один голос заявляли, що справжнім володарем світу стала «калитка» – капшук з грошима, якому поклоняються попи і ченці, єпископи і кардинали, папа римський та імператори. Всю силу сарказму вони спрямовували проти «породи чорних клобуків» з їхньою печаттю невігластва і грубості, що прикривалася смиренним євангельським духом, псевдо-побожністю» [8, 21]. Проти духовенства, життя якого було добре відоме вагантам, спрямовувалася «добра половина» їхньої сатири. Критиці піддавався увесь клір, починаючи від парафіяльного кюре і до Папи Римського. Ваганти виступали проти обітниці безшлюбності в католицькій церкві – целібату, висміювали захланність ченців та вельмож, зловживання духовенства. Досить розвинута ця тема в

Поезії Вальтера Шатільйонського, одного з найосвіченіших латинських поетів:

Світом править хитрість, Злодійство, ворожість. Світ, де сам Антихрист В Христа На сторожі [10, 111].

Об’єктом особливого висміювання був папський Рим з його підкупами і продажністю, а також сам інститут церкви та статус церковника:

Рим усіх і кожного

Грабує безбожно.

Пресвята курія –

Це базар лиш грязний!

Там права сенаторів

Продають відкрито.

Там всього доб’єшся ти

З гаманцем набитим [10, 111].

Зрозуміло, що ці виступи не проходили безслідно: церква жорстоко карала за таку критику.

У середовищі українських мандрівних дяків, яке ніколи не відзначалося релігійним фанатизмом, також практикувалися подібні соціально-викривальні теми, спрямовані проти різних моральних вад духовенства: зажерливості, пияцтва, розпусти, прагнення до розкошів тощо. Найбільш характерними зразками таких творів є «Отець Негре-бецький», «Вірша про Кирика», «Плач київських монахів» та ін. [3, 253–295]. Вони позначені виразними рисами критицизму щодо релігії, яка втрачала свій авторитет у зв’язку із зловживаннями духовенства в суспільному житті та побуті. В основу таких творів лягали тривалі життєві спостереження над соціальним становищем духовенства, в результаті чого створювалися типові образи представників цього соціального стану, піддавалися висміюванню їхні вади [4].

Спільним у творчості вагантів і мандрівних дяків було зображення вбогого життя студентів, висміювання власних недоліків, іронічна самокритика. У їхніх піснях та віршах досить часто звучать скарги на принизливу бідність, вимушене мандрування, холод і недоїдання. Ось

Як зобразили себе ваганти у вірші з красномовною назвою «Бідний вагант»:

Стану я духовного

Злидень поміж вами,

Для страждань народжений

Плентаюсь світами…

Одяг продірявлений

На мені недужім,

І в морозну днину я

Аж тремчу від стужі…[7, 63].

Не дивно, що навчання в таких умовах прирівнювалося до подвигу, а студента і школяра автори змальовували як осіб безкорисних і благородних у своїх устремліннях.

Через складні суспільно-політичні умови становище українських студентів також було непростим. У своїх віршах українські мандрівні поети, як і їхні західні попередники, зобразили свої напівголодні мандри, марення про їжу, важкі умови навчання, знущання вчителів:

Маєм Твари Висхлиє каждий із голоду

А натерпілисмося зимна і холоду,

Кожного дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли би не пішов, то дяк Почнет Бити.

Іди голий і босий до церкви читати;

Чи маєш ти чоботи, не Будут Питати [2, 23–24].

На думку Л. Софронової, «українські мандрівні дяки прагнули закріпити в уяві читача (глядача) свій узагальнений образ» [11, 124]. І їм це вдалося – зі сторінок їхніх віршів постає цілком реальний тип мандрівного школяра, який заради «святої науки» терпить гірку нужду. Він – «бідний голяк», багатий лише «убозтвом і скорботою». У багатьох школярських віршах змальована невесела картина навчання «отроків», особливо труднощі засвоєння ними латини, голодне й напівголодне животіння, суперечки і непорозуміння з учителями, дяками-дидаскалами, вічна мрія школярів вдосталь поїсти («Ой як мене моя мати дала до школи», «Помагай Бог, вашамость, альбо вечір добрий», «От юж і я, вандрований пахолок», «Христос народився, ба правда, воскрес» та ін. [4, 173–207]).

Незважаючи на всі життєві труднощі і негаразди, українські школярі і студенти не втрачали життєвого оптимізму, молодечого запалу, пристрасті до земних радощів і розваг. Немає сумніву, що в цьому плані вони особливо нагадують своїх середньовічних попередників, адже західні ваганти теж мали у народі славу балагурів і бешкетників, любителів жінок і вина. Тож у віршах і тих, і других прославляються земні радощі, кохання, розваги.

Найбільшою за розмірами була вагантська любовна лірика, яка своїм корінням сягала в античну і народнопісенну творчість. Як зауважує В. Микитась, «ваганти однаково шанували «Любовні елегії» та «Науку кохання» Овідія, «Науку поезії» Горація і народні пісні» [8, 24]. У своїх творах вони прославляли любов до жінок, вино, розваги. Кохання змальоване ними на тлі сільських пейзажів як всесильний закон природи і щедрий дарунок Всевишнього. Особливо плідним у творчості вагантів був жанр пасторалі, пісні про кохання на лоні природи, як правило, з пастушками. Ось типовий приклад пасторалі, створеної вагантами:

В день жаркий – було це вліті, Як усе буяло в квіті – Я, забувши все на світі, Ліг, омлілий, розігрітий, Під густі, розкішні віти Пишної оливи…

Там пізнав я насолоду – Пив у спеку чисту воду, Живодайну прохолоду, Чув на грудях свіжий продув… Бачу враз – пастушка бродить, Молода, вродлива… [7, 66–67].

Українських мандрівних студентів теж приваблювала любовна тематика, не випадково їх вважають авторами багатьох напівкниж-них-напівнародних любовних віршів і пісень, що набули великого поширення у XVII–XVIII ст.

Західні ваганти нерідко оспівували у своїх віршах пристрасть до пиятики, в якій знаходили бажану свободу. Яскравим прикладом може слугувати вірш «Кабацьке життя» [7, 15]. Ця тема знаходить

Своє продовження і в творчості українських мандрівних студентів. У творах «Лікарство на болящих немощію п’янства…» [3, 322–323], «Правило увіщевательноє п’яницям…» [14, 93–98] та інших зображувалася пристрасть дяків-пиворізів до горілки, відтворювалось їхнє мандрівне життя, психологія поведінки і звичаї. Однак, на відміну від західних вагантів, мандрівні дяки, описуючи пияцтво, досить часто говорили про його шкідливість, радили карати пияків «дубовим суком», морити голодом.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Традиції західноєвропейського вагантизму у творчості українських мандрівних дяків . З'явився готовий твір.