В 1835 році Гоголь почав писати поему “Мертві душі”. Сюжет для цього добутку підказав йому Пушкін. Він розповів про один авантюриста, що, скуповуючи мертві душі, розбагатів. Добуток, над яким почав роботу Гоголь, рисувалося йому як величезний роман у декількох частинах. Йому хотілося освітити у своєму творі Росію з усіх боків: у першому томі він хотів показати всі негативні сторони Росії, а в другому томі намалювати позитивних героїв, тих, хто поведе Росію вперед. Другий тім не вдався Гоголю, тому що сучасна йому Росія не дала йому типових характерів тих, хто був би позитивним і міг би повести країну вперед. Показати собакевичей, Плюшкиных, новосибірських, Чичиковых було легше, тому що їх було в Росії дуже багато, їхній Гоголь бачив на кожному кроці, тому образи першого тому роману були незвичайно живими й хвилювали російського читача. У першому томі з’являється ціла галерея російських поміщиків, чиновників, починаючи від дрібних і кінчаючи великими,- всіх тих, кого письменник назвав “мертвими душами”, мертвими тому, що вони не тільки не сприяли просуванню Росії вперед, але й гальмували її розвиток, тому що своїм паразитичним способом життя вони вбивали все, що було кращого в Росії, у тому числі й душили життя російського народу. Одні з них проживають свої маєтки, розоряти й себе, і своїх селян, наприклад, Манилов. Інші більше “раціонально” господарюють. Їхні селяни відносно багаті, живуть у статку, і це вигідно поміщикові, тому що із заможного селянина можна більше вичавити. Це й Собакевич, і Коробочка. Є серед них і гульвіси, і п’яниці. Не замислюючись, вони програють у карти або пропивають усе, що було добуто селянами в тяжкій праці протягом року. До такого типу поміщиків ставиться Ноздрев. Є й скнара-накопичувач Плюшкин, у якого гниє хліб у скиртах, псуються продукти в льохах, а селяни “мруть, як мухи” від голоду. Різні люди, різні типи поміщиків. І все це - Росія. Перший, до кого приїжджає Чичиков - Манилов. Манилов - поміщик “середньої руки”: у нього приблизно 200-300 кріпосних душ. Він незвичайно безхозяйственен; він не знає навіть, скільки селян у нього вмерло, багатий він або бідний. Цілими днями він просиджує у своєму кабінеті, курить і складає попіл гірками різної величини й форми. Коли з Маниловим починаєш розмовляти, повідомляє Гоголь, то в першу мінуту здається, що це розумна й цікава людина, але через кілька хвилин його співрозмовник знизує плечима в здивуванні, а ще через кілька хвилин він зі збурюванням відходить від нього й говорить, що це чорт знає, що таке. Манилов багато мріє, але мрії його зовсім необґрунтовані, не пов’язані з життям. Порожня мрійність, невміння жити - от характерні риси цієї людини. Манилов дивиться на життя й на людей через рожеві окуляри. На питання Чичикова про те, якими є ті або інші поміщики, чиновники, той не чує від Манилова ні однієї негативної характеристики. Всі вони, на його думку, самі розумні, добрі й поважні люди. Але Манилов хвалить не тому, що він бачить у людях гарне, а тому, що він не бачить ні поганого, ні гарного, а просто звик так говорити про всім і про усіх. В образі Манилова Гоголь вивів представника одного з типів російських поміщиків початку XIX століття. Прекраснодушність Манилова будується на тім, що не потрібно думати про свій завтрашній день. Кріпосництво дає Манилову відчуття повного благополуччя навколишньої його дійсності. Зображуючи у своїй поемі характерні риси російських поміщиків, Гоголь виробив певну систему малюнка типового характеру. Кожний поміщик, зображений у поемі “Мертві душі”, встає перед читачами, охарактеризований з декількох точок зору. По-перше, зовнішність, у якій, на думку Гоголя, уже відбиваються внутрішні риси людини. По-друге, його село, його маєток, тому що для Гоголя дуже важливо, який поміщик як хазяїн, як він веде своє господарство, як він ставиться до своїм copyright