У першій з єршалаїмівських глав роману Булгакова (тобто в романі Майстра про Пілата) віч-на-віч сходяться прояви волі щирої й несвободи. Ієшуа Га-Ноцри, арештований, по-звірячому побитий, присуджений до смерті, незважаючи ні на що, залишається вільним. Відняти в нього волю думки й духу неможливо. Але він не герой і не «невільник честі». Коли Понтій Пілат підказує йому відповіді, необхідні для порятунку життя, Ієшуа не відкидає ці натяки, а просто не зауважує й не чує їх - настільки вони далекі його духовної сутності. А Понтій Пілат, незважаючи на те що він могутній прокуратор Іудеї й у його руках життя або смерть будь-якого жителя, є рабом своєї посади й своєї кар’єри, рабом кесаря. Переступити чортові цього рабства вище його сил, хоча він дуже хоче врятувати Ієшуа. Жертвою держави виявляється він, а не бродячий філософ, внутрішньо незалежний від цієї держави. Ієшуа не став «гвинтиком» тоталітарної машини, не відступився від своїх поглядів, а Пілат виявився цим самої «гвинтиком», якому вже неможливо повернутися до теперішнього життя, неможливо виявити людські почуття. Він державний діяч, політик, жертва держави й одночасно один з його стовпів. У його душі конфлікт між людським і політичним початками кінчається на користь останнього. Але ж раніше він був хоробрим воїном, не знав страху, цінував мужність, але став апаратним працівником і переродився. І от він уже хитрий лицемір, що постійно носить маску вірного слуги імператора Тиверія; страх перед старим з «плішивою головою» і «заячою губою» запанував у його душі. Він служить, тому що боїться. А боїться він за своє положення в суспільстві. Він рятує свою кар’єру, відправивши на те світло людини, що скорив його розумом, дивною силою свого слова. Прокуратор виявляється нездатним вирватися з-під впливу влади, стати вище її, як це зробив Ієшуа. І в цьому трагедія Пілата, та й усякої людини в керма влади. Але в чому ж причина того, що роман Булгакова був опублікований тільки через три десятиліття після свого написання? Адже сатира московських глав не така вуж і «крамольна» навіть із позиції сталінського часу. Причина - в єршалаїмівських главах. У цій частині роману втримуються філософські роздуми про владу, волі думки й душі, там же «верхи» держави змальовані детально, а «низи» ,- швидко. У главах про Москву Булгаков іронізує над рядовими обивателями, сатирично зображує середню ланку керівників. Виходять дві усічені піраміди, які автор з’єднує в одну за допомогою слів Воланда на сеансі чорної магії. Прості люди подібні колишнім (так само, як і люди влади). Правителі як і раніше далекі від народу, не можуть обійтися без легіонів солдатів, таємної служби, ідеологів, що втримують людей у стані сліпої віри у Велику Теорію, бога або богів. Сліпа віра працює на владу. Люди, осліплені, обдурені «великими ідеями», догмами, по-звірячому розправляються із кращими представниками націй: мислителями, письменниками, філософами. Розправляються з тими, хто зберіг внутрішню незалежність від влади, з тими, хто не згодний бути «гвинтиком», хто виділяється із загальної маси знеособлених «номерів».

Така доля мислячої особистості в тоталітарній державі (не має значення час і місце: Іудея або Москва, минуле або сьогодення - доля таких людей була однаковою). Страчений Ієшуа, морально роздавлений Майстер, зацькований Булгаков…

Хоча влада кесаря всемогутня, мирні мовлення, що відкидають насильство й руйнування, небезпечні для вождів-ідеологів; тому що будять у людях людське достоїнство. Ці думки Ієшуа актуальні й зараз, у століття розгулу насильства й жорстокості, у століття запеклої боротьби за владу, коли інтереси конкретної особистості, простої людини часто зневажаються державою. Навчання Ієшуа залишилося жити. Виходить, є межа й необмеженої на вид влади кесарів - імператорів - вождів - «батьків народів» перед життям. «Гасне храм старої віри. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада». Тоталітарна держава виявиться безсило перед особистістю.

Pages: 1 2