Все життя моя в гріхах поховані В. Жуковський Федір Михайлович Достоєвський - письменник-філософ, що досліджував у своїй творчості характери людей, доведених до “божевілля” невпорядкованістю життя, своїми помилковими теоріями або обставинами, у яких вони виявилися. Благополучні, урівноважені люди письменника не цікавили. Людина, “вартий на краю прірви”, доведений до розпачу, цікавить письменника своєю психологією: що сприяло тому, що людина виявилася на цій грані, як можна допомогти йому, є чи межа падінню людини? Достоєвський - письменник-гуманіст, тому вирішує всі питання із цієї позиції. Йому не стільки треба зобразити занепалого або доведеного до розпачу людини, скільки створити якийсь “рецепт”, що допомагає цим людям зберегти або заново знайти достоїнство, гордість, віру

Так, у романі “Злочин і покарання” письменник досліджує психологію вбивці і його борошна після здійснення злочину. Розкольників убиває, щоб довести собі - він “не тварина тремтяча, а право має…”. Зневажаючи загальноприйнятими правилами моралі, Родіон Романович хоче довести, що є люди, для яких убивство - не злочин, а досягнення якихось своїх мет

До таких людей він спочатку відносить і себе. Вирішивши вбити нікчемну бабу-процентщицу, Розкольників сподівається надолужити свою провину “сотнею добрих справ”, віддавши її гроші нужденної. Але все це добре в теорії, на папері, а в житті відбувається не так, як планувалося. Убивство баби потягнуло за собою друге

Розкольників змушений убити її сестру Лизавету, що повернулася не вчасно додому й стала свідком злочину: “Серед кімнати стояла Лизавета, з більшим вузлом у руках, і дивилася в заціпенінні на вбиту сестру… Побачивши його що выбежали, вона затремтіла, як аркуш… але все-таки не скрикнула й повільно, задом, стала відсуватися від нього… Він кинувся на неї із сокирою…

Вона так і звалилася…” Теорія героя, створена штучно, терпить крах при першому ж зіткненні з реальним життям. Родіон Романович мучається й страждає через свій фатальний учинок. Він поставив себе поза суспільством, поза законом і тепер не знає, як повернутися в коло людей, серед яких живе

Розкольників відкидає дружбу Разумихина, любов матері й сестри; він боїться їх “забруднити” своїм злочином і тільки в Соні Мармеладовой бачить товариша на нещастя, здатного його зрозуміти. Довідавшись про злочин Раскольникова, Соня жалує його, хоче полегшити його душу. Вона пропонує йому покаятися, щоб очиститися: “Мабуть зараз, цю же мінуту, стань на перехресті, поклонися, поцілунок спочатку землю, що ти опоганив, а потім поклонися всьому світлу, на всі чотири сторони, і скажи всім, уголос: “Я вбив!” Тоді Бог знову тобі життя пошле”.

У розмові із Сонею Родіон Романович зізнається, що вбив не “старушонку, а себе”. Але зізнатися й просити прощення за вчинене він ще не хоче. Герой метається, переживає, доходить у своїх стражданнях до грані всі твори на a l l soch © 2005 божевілля, але зізнатися незмога. Тільки зрозумівши, що слідчий Порфирій Петрович все знає, більш того, пояснює Раскольникову його власні вчинки й мотиви, психологічну основу злочину, доведений борошнами совісті до розпачу, Розкольників є з винної, тихо, з розміщеннями, але виразно вимовляючи: - Це я вбив тоді бабу-чиновницу й сестру її Лизавету сокирою й ограбував… Але це не було ще покаянням, а лише хвилинною слабістю, як думає про себе герой

Він сам строго судить себе, але “запекла совість його не знайшла ніякої жахливої провини… він соромився, що загинув так сліпо…”. Спочатку на каторзі він почуває лише уражену гордість і тільки терплячу Соню, її любов і турбота відроджують Раскольникова до життя. Це переродження відбулося непомітно навіть для нього самого. Родіон Романович і Соня “хотіли було говорити, але не могли

Сльози стояли в їхніх очах. Вони обоє минулого худі й бліді, але в цих хворих і блідих особах уже сіяла зоря оновленого майбутнього, повного воскресіння в нове життя. Їх воскресила любов, серце одного містило нескінченні джерела життя для серця іншого”.