Ця традиційна тема хвилювала таких поетів, як Гораций, Байрон, Жуковський, Державін і інші. Кращі досягнення світової й російської літератури використовував у своїй поезії А. С. Пушкін. Найбільше яскраво це виявилося в темі призначення поета й поезії. Це питання зачіпається в першому опублікованому вірші “До друга віршотворцеві” (1814).

Поет говорить про прикрості, що випадають на частку поетів, яких …хвалять всі, харчують - лише журнали; Котиться повз їхню Фортуну колесо… Їхнє життя ряд прикростей, гремяща слава сон. Автор радить починаючому поетові бути “спокійним”. Він бачить призначення поезії в тім, щоб приносити користь суспільству. На його думку, “гарні вірші не так легко писати”, але вуж якщо писати, то тільки гарні

“Непідкупний голос” ліричного героя чутний у вірші 1818 року “КН. Плюсковой”. Поет звертається до фрейліни імператриці Єлизавети Олексіївни, виражаючи свою незалежність стосовно влади: Волю лише учася славити, Віршами жертвуючи лише їй, Я не породжений царів забавити Соромливої музою моєї… Любов і таємна воля Вселяли серцю гімн простий, И непідкупний голос мій Була луна російського народу

У вірші 1824 року “Розмова книгопродавца з поетом” розважливий книгопродавец зауважує: Не продається вдохновенье, Але можна рукопис продати. Вірш закінчується визнанням поетом правоти продавця книг. Заключні рядки вірша написані в прозі. Цей перехід на прозаїчне мовлення переносить &copy A L L S o c h. r u читача з миру мріянь про піднесений у мир приземленої дійсності. У цьому вірші Пушкін виступив новатором: він уперше виразив реалістичне відношення до діяльності поета

У вірші “Пророк” (1826) в алегоричній формі розповідається про перетворення простої людини в поета-пророка. “Шестикрылый серафим” наділяє людину “віщими зіницями”, незвичайним слухом, жалом “мудрыя змії”, замість серця “всуває” йому в груди “угль, що палають вогнем”. Але й цього повного перетворення виявляється недостатньо для того, щоб людина стала поетом-пророком, для цього потрібна воля Бога: И бога глас до мене воззвал: “Повстань, пророк, і виждь, і внемли, Здійснися волею моєї, И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей”. Таким чином, Пушкін в “Пророку” бачить призначення поета й поезії в тім, щоб “дієсловом палити серця людей”.

Через два роки був написаний вірш “Поет і юрба”, обличающее відношення світської “чорни” до поета. Навіщо так звучно він співає?.. Як вітер пісня його вільна, Зате як вітер і марний: Яка користь нам від їй? Однак поет також виражає своє відношення до “черні”: Подите ладь яка справа Поетові мирному до вас! У розпусті кам’янійте сміло, Не пожвавить вас ліри глас! На думку Пушкіна, поети народжуються “для вдохновенья, для звуків солодких і молитов”. Поет складна істота, відзначена понад, наділене частиною сили, що творить, добродії Бога, але в той же час він звичайна жива земна людина

Бог шле поетові вдохновенье, і тоді Душу поета стрепенеться, Що Як пробудився орел. Пушкіна створює образ поета, що бореться за волю вираження своїх думок, за правдивість поезії, за свою незалежність від влади грошей і юрби. Так, у вірші “Поетові” (1830) автор звертається до поета: Поет! не дорожи любовию народної

Захоплених похвал пройде хвилинний шум; Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної: Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий. При цьому доля поета бути самотньою людиною. Пушкіна призиває поета йти “дорогою вільної, куди тягне тебе вільний розум”. Тему взаємини юрби й художника Пушкін продовжує у вірші “Луна” (1831). Автор порівнює творчу діяльність поета з луною: На всякий звук Свій відгук у повітрі порожньому Народиш ти раптом… Тобі ж немає відкликання…

Такий И ти, поет! Образ поета, що не цінує “голосні права”, не залежного “від царя”, “від народу”, що дає звіт “собі лише самому”, створений Пушкіним у вірші 1836 року “Не дорого ціную я голосні права…” (З Пинде-Монти). Щастя для щирого поета, на думку автора, - По примсі своєї скитаться тут і там, Дивуючись божественним природи красам, И перед созданьями мистецтв і вдохновенья Тріпотячи радісно в захватах умиленья.

Свого роду поетичним заповітом Пушкіна з’явився вірш “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний” (1836), написане за півроку до смерті. Воно сходить до оди римського поета Горация “До Мельпомене”, віршам Ломоносова, Державіна. Пушкіна виділив істотну якість своєї творчості - служіння народу, а також те, “що почуття добрі будив” своєю поетичною творчістю: И довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив, Що в моє жорстоке століття восславил я Волю И милість до занепалого призивався

Звертаючись до Музи, він призиває: Веленью божию, про муза, будь слухняна, Образи не страшачись, не вимагаючи вінця; Хвалу й наклеп приемли равнодушно, И не оспоривай дурня. Поет, на думку Пушкіна, повинен ні від кого не залежати, ні перед ким “не хилити гордої голови”, а гідно виконувати своє призначення “дієсловом палити серця людей”. Ще в п’ятнадцять років у вірші “До друга віршотворцеві” Пушкін заявив: И знай, мій жереб упав, я ліру обираю. Нехай судить про мене як хоче ціле світло, Гнівайся, кричи, сварися, а я таки поет. Пізніше Пушкін скаже: “Ціль поезії поезія”, і залишиться вірний цьому до кінця