Я - життя землі, її зеніт, Що сам кидаю тінь. Я - життя землі, її зеніт, Її початковий день. Б. Пастернак Чудовий поет Борис Пастернак нескінченно, саме Забуто любив життя. І життя його була поезією, як і Все, що його оточувало. Пастернак говорив, що поезія “ва Ляется в траві, під ногами, так що треба тільки нагнутися, Щоб неї побачити й підібрати із землі”. Покликання поета - уміти бачити, чути, почувати голосу окружающе Го миру, завжди бути готовим на спілкування з ним, адже по Эзия - , Це - круто, що налився свист, Це - клацання здавлених © Алл Соч. РУ 2005 крижинок, .

Це - ніч, що леденить аркуш, Це - двох солов’їв двобій. Вірша Б. Пастернаку - невтримні, яскраві. Коли читаєш їх, здається, що поет кількома словами або рядках намагається показати тобі всю безмірність існування, розкрити всі таємниці вселеної, і тому квапить сам себе: “Вірші мої, бігцем, бігцем.

Мені у вас нестаток, як ніколи”. Поет - це провідник між нескінченним океаном життя й обмеженим сприйняттям звичайних людей. Людина, наділена таким дарунком, уже не належить тільки собі, і поезія не запитує його дозволу на вихід. ПРО, знав би я, що так буває, Коли пускався на дебют, Що рядка із кров’ю - убивають. Нахлинуть горлом - і вб’ють!

Доторкаючись серцем до струн світобудови й слухаючи його неголосну музику, творча особистість найчастіше оточена людьми, які цю музику не чують. Рятуючись від балакучих лицемірів, підлесників, невігласів, поет знову й знову поринає у хвилі буття, захоплюється лісами й полями, сходами й заходами. Коли я утомлююся від базікання В усі століття підлесників, що вертілися, Мені хочеться, як сон при світлі сонця. Пригадати життя і їй глянути влицо.

Пастернак переконаний, що слава, популярність, шумний успіх - це лише зовнішні, другорядні заслуги художника. Звичайно, приємно, якщо тебе визнають не далекі нащадки, а сучасники, але насправді це, по суті, не важливо, адже “ціль творчості - самовіддача”. І “угору” людини піднімає не впевненість у власній геніальності, а його вміння черпати нові сили, життєву енергію з живлющого джерела творчості й нести її людям. Але треба жити без самозванства, Так жити, щоб, зрештою Залучити до себе любов простору, Почути майбутній заклик. Пастернаку у всім хотілося “дійти до самої суті”: у роботі, у пошуку шляху, в устремліннях серця. І при всім цьому поет відвертий і чесний зі своїми читачами, оскільки вірші його ллються із самої глибини душі, нітрохи не турбуючись про те, як же їх сприймуть навколишні

Поезія, не поступайся широчінню. Зберігай живу точність: точність таємниць. Не займайся крапками в пунктирі И зерен у мері хліба не вважай. Пастернак відчуває себе чуйним інструментом у пальцях світобудови й не завжди відразу може зрозуміти, ангельську або демонічну музику він випускає у світло, тому що це - архаїчні мелодії першооснови. Улюблена - жах!

Коли любить поет, Закохується бог неприкаяний. І хаос знову виповзає на світло, Як у часи копалин. Головне завдання поета - жити, не втрачаючи глибини й точності сприйняття. Тільки очищене від усього наносного серце може прямо спілкуватися з миром. Увесь час схоплюючи нитку Доль, подій, Жити, думати, почувати, любити

Здійснювати открытья. Пастернак прекрасно усвідомлював, що талант - це не тільки дарунок, але й величезна відповідальність перед собою, людьми, миром, що не тільки ставить за обов’язок поетові постійно відчувати свій зв’язок з життям, часом, епохою, але й бути готовим на жертви, а часом - і на виснажливу працю. Поезія, я буду клястися Тобою й скінчу, прохрипівши: Ти не постава сладкогласца, Ти - літо з місцем у третьому класі, Ти - пригород, а не приспів. Б. Пастернак не тільки сам зумів дійти “до підстав, до корінь, до серцевини”, але й нам допоміг доторкнутися до високого, прекрасному й таємничому