Раптом коні рвонули вбік і ледь не перевернули візок. Фельс ухопив поводи твердою рукою і люто вдарив коней. Потім повернувся до неї і м’яким голосом спитав, чи вона не злякалася. Олена відповіла, що стала боязлива, бо рідко виїжджає. Усі коні при роботі, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виїжджати своїх коней, тому може їх давати їй. Однак Олена зауважила, що сама не поїде; зійшлися на тім, що виїздитимуть разом.

Через чотири дні в ту саму пору Фельсїв візок знову зупинився перед помешканням Ляуферів. Фельс привіз дівчину додому. Олена була стомлена, але привітним і лагідним голосом просила його приходити ще.

Після цієї прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. З домашніми поводилася роздратовано, навіть різко.

Ірина сказала Олені, що ніби стало помітним, як Фельс ставиться до Олени. При цьому додала, що «він добрий чоловік, але дуже ограничений…» Та підхопила: «Так, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..»

Олена стала думати про Фельса, намагаючись віднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вірила, що його любов не могла не вплинути на неї, «Любов мас те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові…»

Олена часто стрічалась із Фельсом, причому на самоті. А якщо хтось із родини з’являвся вдома, ставала мовчазною і шукала собі заняття на кухні.

Коли випав сніг, лісничий почав приїжджати щонеділі і забирати усіх на прогулянку. Часто^увало, що катав саму Олену, щохвилини питаючи, чи їй не холодно. Він зовсім втратив свою сміливість щодо неї, а вона, навпаки, - говірлива, весела, зовсім ним заволоділа. Інколи він починав розмову про щось, не передчуваючи, що говорить проти її поглядів. Олена спиняла на ньому гордий, холодний погляд, і він бентежився.

Одного разу Фельс ледь їй не освідчився, а вона відштовхнула його такими різкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потім перепрошувала його, говорячи, що вона дуже нещасна.

Того самого дня після обіду зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами; старі вчителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. їли «свячене», бажали добра, здоров’я, потіхи з дітей та онуків. Потім старі бажали молодим, а молоді - самі собі. Тоді старші, розчулені, залишили «любу молодіж» саму.

Ніхто так не міг Гордитися у той День своїм гумором, як Олена. Очі сяяли, коси спустила на плечі, здавалася набагато молодшою. Фельс не зводив з неї очей, і вона не полишала його увагою. Усі присутні милувалися і говорили, що з них вийде добра пара.

Фельс пристрасно запропонував Олені стати його дружиною. Вагаючись в душевній боротьбі, вона погодилася. Фельс, почувши це, кинувся обіймати і цілувати Олену, а вона мовчки зносила ті любощі.

Уночі Ірина гірко ридала, благала, щоб Олена не робила цей крок проти своєї волі.

На що та відповіла: «Хто питає про правду або про любов? Врешті я була між вами най-сильніша, то хрест нести припало мені». То ж хай Ірина не будить у ній колишню людину, не мучить сумнівами, адже вона виконала своє «завдання».

Через місяць увечері на подвір’ї Ляуферів зібрався натовп селян. Стара Катря ходила між людей з пляшкою горілки і частувала, примовляючи: «За здоров’я молодих!» Ворота були відчинені, і на подвір’я заїжджали віч за возом З Весільними гостями з усієї околиці. Фельс настояв, щоб весілля було бучним і пишним. Запрошені займають свої місця у святково прибраних кімнатах, а пані радникова проходжується між гостями. їй здалося, що повернулися старі добрі часи. Звідкись взялася давня зарозумілість у цій прибитій роками і горем жінці: «Вона додала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…»

Вона пишалася, що її доньку вибрав найкращий чоловік в околиці. А особливо тішила стару пані купа весільних подарунків, і серед них - велика скринька зі сріблом на дванадцять персон, яку подарував Фельсів барон.

Приїхала на весілля і Маргарета. Вона постарішала і посумнішала. Ходила мовчки по кімнатах і слухала пані радникову, яка їй розповідала про нареченого. Та хвалилася, як Фельс любить Олену, який він добрий, і що віддав їм маленьку хатинку в місті. Матері з Гснею легше буде там жити, а Ірина залишиться, звичайно, з Оленою. Далі пані радникова говорить, що Фельс «добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива», Маргарета на це лише прошептала: Дай Боже, дай Боже… Вона не може забути, що Олена так бездумно відмовила К-ому. Він тепер суддя, має великі доходи і живе безжурно, одружився з донькою багатого броварника. Мати сказала, що нічого, «нема нічого злого, щоби на добре не вийшло». Ще невідомо, як би до них поставився К-ий, чи був би такий прихильний. А що не так склалося, то винен тільки той безталанний Ліевич. Маргарета весь час думала про Олену. Зустрівшись, вони обидві збентежилися. Олена сказала:

Бачите, Маргарето, я таки віддаюсьі Зацікавлені гості сидять, перешіптуються, чекають молодого з молодою. Молодий незабаром приїде, а от де вона?

Ірина, з виглядом як на похоронах, сказала, що молода зараз з’явиться, вона пішла на кілька хвилин у свою кімнату.

Олена, у довгій білій сукні, справді заховалася в одинокім кутку, який їй ще лишився. Вона була зайнята дивною роботою виймала зі скриньки один лист за другим і, не дивлячись, роздирала їх. Нарешті залишився один, Взяла до рук, але не витримала і вирішила прочитати в останній раз.

«Що твій медвідь коли-небудь І заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а ще мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я,

Моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі - твою легеньку малу руку… тоді й не

боліла-би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… бачиш

Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли

мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мій біль усмирити.

Я переконаний: ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло.

Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою - а потому Велик

день. Я все відкладаю на Великдень… душа так повна, ти мене знаєш… так, але лежачи

писати утомився…»

Це були останні слова Стефана, писані для неї. Василь переслав їх Олені. Дівчина притиснула листа до уст, а потім подерла його на дрібні шматочки. Вона підійшла до вікна і закрила лице руками.

З вікна долітав чудовий задах лілей. Тихо шумів ліс. Незабаром дочула, як під’їхав візок. Вона добре знає, хто ним приїхав, чий це короткий, голосний сміх.

Ноги під нею задрижали, у вухах щось бринить, а горло здавили корчі. Нерви напружені до краю. «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її - одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи його? Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона… І чим вона оправдається? Що вона людина?.. Вона заллялась несамовито сміхом.

…Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила порятунку. Він підвів ЇЇ і притис до грудей. - Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!!

Pages: 1 2 3

Збережи - » Тема «Людина». Ольга Кобилянська (1863 - 1942) . З'явився готовий твір.