Весь розвиток російської літератури, особливо літератури критичного реалізму, пов’язане з ім’ям Миколи Васильовича Гоголя. Безперечно те місце, що визначив йому у свій час ВТ Бєлінський: «Гоголь великий талант, геніальний поет і перший письменник сучасної Росії». У своїх добутках він виступає як письменник-громадянин, жагуче закоханий у свою країну, свій народ, що вболіває про страждання російських людей і вирок, що вимовляє, кріпосницької Росії

Пафос викриття дворянсько-бюрократичного суспільства, чиновницько-поміщицької Росії досяг свого апогею в поемі «Мертві душі». «Це глибоке по думці, соціальний суспільний і історичний добуток». писав Бєлінський

Із самого початку «Мертві душі» були задумані в загальросіянині, загальнонаціональному масштабі. Гоголь визнавався, що «вся Русь з’явиться в ньому». Але він не просто показав російську дійсність, а оголив всі її пороки й зобразив цю дійсність у різких, сатиричних тонах

Уже в першому томі «національної поеми-епопеї» виявляється контраст між гострою критикою дворянського суспільства, реалістичною картиною його розкладання, критикою чиновничье-борократической системи країни, тобто всім цим «царством мертвих душ», і піднесеними, але трохи абстрактними ідеалами Гоголя. Проблему суспільного відновлення російських націй він ставить у прямий зв’язок із внутрішнім, моральним відродженням кожної людини. Такий процес відродження негідника й хотів показати письменник. «Припряжемо негідника», говорить Гоголь, пристроюючи Чичикова до птаха-трійки, але зробимо так, щоб у ньому народилася людина, який би усвідомив низовину своїх цілей і не тільки б переродився сам, а сприяв відродженню всіх націй, усього держави

Своє завдання Гоголя письменника й Гоголя-людини він також зв’язував з духовними перетвореннями в Росії. Дуже рано, ще будучи учнем гімназії, він починає готовити себе до високого цивільного служіння й вирішує присвятити своє життя боротьбі за суспільне благо

Значна частина ліричних роздумів автора в поемі «Мертві душі» присвячена питанню про долю й призначення письменника-сатирика. Гоголь активно бореться за правдиву, високоідейну художню літературу. На початку сьомої глави він пише про два напрямки, що зложилися у вітчизняній словесності. До одному належать письменники, які не спускаються «з вершини своєї до бідних і незначних своїх побратимів» і створюють «тільки звеличені образи». До іншого ставляться ті письменники, які «виставляють опукло і яскраво на всенародні очі» характери звичайні, повсякденні, що зустрічаються на «нашої земної, часом гіркій і нудній дорозі». Сам Гоголь вибирає тернистий шлях письменника російської дійсності, вульгарності й відсталості російського суспільства. Він переконаний: що «автор повинен сказати святу правду» своїм читачам, як би не була вона гірка

Тема громадянського обов’язку звучить не тільки у висловленнях письменника, але й у певній цивільній сміливості, у тій позиції, що займає автор, висвітлюючи суспільні проблеми. «Повість про капітана Копейкине» не тільки продовжує наскрізну тему всієї поеми й показує Росію мертвих душ, вона як би проливає світло на всю поему, розсовує просторові рамки зображуваного, дає зрозуміти, що сваволя, бездушшя, насильство панують у всій країні. викликаючи опір і стихійний протест. Цивільна позиція Гоголя визначений чітко й просто: вихід один бунт. Ця ж позиція письменника підтверджується й оповіданням про подію, случившемся в селі Вшиваючи пиха, де селяни, доведені до розпачу утисками, знесли з особи землі земську поліцію й убили засідателя Дроблячи. Для Гоголя це вбивство акт справедливої відплати

Істинність, цінність цивільної позиції Гоголя в тім, що він не тільки любить свою батьківщину, але й ненавидить всіх її ворогів: поміщиків, царських чиновників, всіх тих, хто тримає Русь у кріпак і духовній кабалі. «Те серце не навчиться любити, що утомилося ненавидіти», писав в одному з віршів російський поет К.А.Некрасов. А Гоголь свою святу любов до батьківщини «проповідував ворожим словом отрицанья».

Існує розхожий штамп: головна струна творчості Гоголя - сміх крізь сльози. І сміх, і сльози викликані потворним суспільним устроєм у Росії. Це вкрай поверхневий погляд на речі, насправді всі набагато глибше. Сльози викликані насамперед тим, що Гоголь уболіває про людську душу. Його хвилює питання про те, який людина, яка його душа. Все життя Гоголь шукало ідеальної, прекрасної людини з гідної, не розбещеною користю душею. Мрія про таку людину пронизує всю творчість Гоголя

Уперше зустрічаємося ми із цією мрією в «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Гоголь шукає живої людини в природному середовищі, в атмосфері соборності. Не випадково місцем дії є те ярмарок, те українське весілля, то шинок. Мир Гоголя в «Вечорах» яскравий і багатобарвний, він убрав у себе фарби степу, небо, селянські хати. На прекрасній землі живуть прекрасні люди. Не випадково всі герої або поети, як Левко, або живописці, як Вакула. Образ вільного козака Данили Бурульболка з «Страшної помсти» багато в чому передує Тарасові Бульбе, колосові з істинно живою душею, готовому до самовідданості й боротьби за Батьківщину. Повістьь про дв миргородських поміщиків багато в чому є пародією на «Тарас Бульбу». Гоголь протиставляє два мири - козацької вольниці, що гуляє в дніпровських порогів, і обрезклих, давно зотлілою душею Івана Івановича й Івана Никифоровича. У тім світі б’ються за Христову віру, за честь і волю - у цьому сваряться через буру свиню й рушницю, що не стріляє. Гоголеві гірко від такого страшного контрасту мрії й дійсності, він залишає Миргород з думкою: «Нудно жити на цьому світлі, добродії!». Так, нудно жити на цьому світлі, де не знайти живої душі

А от повістьь про дв старосвітських поміщиків, здавалося би погрязших у побуті, у соліннях і вареннях, у поїданні пиріжків, в «фаворитках»-кішечках. Але у всьому цьому мотлоху Гоголь знаходить свій бажаний алмаз - людську душу. Адже Пульхерия Іванівна, умираючи, думає не про кого-небудь, а про Панаса Івановичеві; той у свою чергу відгукується на її заклик, незважаючи на те що він виходить із могили. Ця літня пара зберегла, незважаючи ні на що, любов, спогади юності, а виходить, і живу душу. А це для Гоголя саме головне. Улюбленою картиною письменника було полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї» - історія людей, що не втратили людського достоїнства перед особою грізної небезпеки, що не втратили любові й жалості до ближнього свого. Це втілення великої, вічної мрії Гоголя про доконану, прекрасну людину. Він шукав цієї людини скрізь: в «Старосвітських поміщиках» і «-Миргороді», в «Тарасові Бульбе» і «Сорочинской ярмарку». ПРО «Мертві душі» Гоголь писав Данилевському: «Мертві душі» - переддень небагато блідіше тієї великої поеми, що будується в мені й дозволить нарешті загадку мого існування».

Прагнення показати всю Русь спонукало Гоголя об’їхати разом із Чичиковим неозорі російські простори; всі границі - і історичні, і географічні - у поемі розсунуті. Не автор героя, а герой веде автора, і скрізь, де б не виявився Гоголь, випливаючи за Чичиковим, він з усією пристрасністю своєї душі шукав ідеальної людини. Шукав, але знаходив лише Плюшкиних і Собакевичей, дам просто приємних і приємних у всіх відносинах, служителів Феміди й городничих. Жуковський, прочитавши «Мертві душі», сказав: «Забавно й боляче». Боляче від всіх пошлостей, низостей, що нагромадилися на Русі

А вуж вульгарності й низькості Гоголь умів висміювати, як ніхто інший, використовуючи разнообразнейшие прийоми: іронію, гротеск… Чого коштує тільки одна дорожня скринька Чичикова - вес-те в ній розкладене по поличках: і схоплена десь афішка, і французьке мило, і мереживні хусточки. Не видно тільки одного - грошей. Вони приховані хитро - адже скриньк-те з подвійним дном. У скриньці, як у дзеркалі, відбивається весь Чичиков - шахрай, людина з подвійним дном, у якого все заздалегідь розраховано, обчислено, людина, цілком захоплений спрагою збагачення, меркантильною інтересом, людина, що погубила свою душу. Але все-таки Чичиков виглядає більше живим на тлі поміщиків: Манилова, Коробочки, Ноздрева, Собакеви-ча, Плюшкина. У зображенні поміщиків перо Гоголя нещадно. Отут і «мовці» прізвища, і деформація людських осіб, і деталі інтер’єра, які говорять нам про хазяїна більше, ніж його портрет і вчинки, і «зоологічні» порівняння. Справді, кожний з поміщиків нагадує яка-небудь тварина

Pages: 1 2