Новоспечений гетьман Брюховецький зрадів, звелів схопити Сомка й закувати в кайдани. Старшина хотіла його оборонити, Але Він сказав, плачучи: «Братці мої… милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли нару-гавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!» - і кинув об землю свою шаблю. Дуже зрадів Брюховецький, звелів Сомка, Васюту і їхню вірну старшину кинути у в’язницю, а Вуяхевичу наказав написати листа цареві в Москву, що Сомко буцімто козаків бунтує проти царя.

Нового гетьмана зі старшиною повели в соборну ніженську церкву для царської присяги, а потім на пишний бенкет, який йому влаштували міщани.

XV Черевань, вигукуючи Сомка гетьманом, потім ледве відв’язався від запорожців. Він просив Петра не кидати його самого й молився Богу, щоб швидше вибратися з цієї колотнечі у своє Хмарище.

Селяни з півгодини не знали, що діється між козацтвом. Коли ж Брюховецький вирушив до присяги у місто, вони зраділи і вирішили й собі, раз тепер немає «ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих», йти «панським добром ділитись». Але московська сторожа не пустила селян до міста, тоді вони кинулися грабувати Сомків табір. Однак дістали облизня, бо Й там уже порядкували козаки. Братчики сміялися з мужиків і нахвалялися порівняти всіх батогами.

Зрозуміла чернь, що одурено її. Хотіли йти скидати Брюховецького і садити Сомка, та тільки нічого з того не вийшло: у кожного була своя думка.

Вирішили мужики тікати швидше додому, поки їм не дісталося. І говорили між собою: «Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!» І почав чорний люд розходитися. Замовкли музика й танці, усі зрозуміли, що веселитись нічого.

Роз’їжджалася з Ніженя шляхта, яка прихопила із собою жіноцтво в надії знайти добрих женихів для дочок. Але не так сталося. Запорожці переслідували шляхтичів, нещадно їх грабували, забирали насильно дівчат собі в жінки.

Було б таке й Череваневі, якби не блакитна стрічка в комірі. Деяким панам довелося переодягатися в селянську одежу й пішки тікати з цієї чорної ради,

Зустрів Черевань по дорозі Тараса Сурмача з міщанами, А той і пожалівся, що одурили їх, як самі хотіли. Коли був бенкет для нового гетьмана, з усього міста позносили срібні кубки, ковши та коновки. А запорожці їх зі столів позабирали. Бурмистр став їм докоряти, злодіями називати, то ледь не вбили. Кинулись міщани жалітися гетьману, а той сміється - тепер же у нас все спільне, ми ж як рідні брати.

Черевань аж застогнав - у недобру годину він виїхав із дому. А ще як дізнався’від Тараса, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсім занепав духом.

Раптом почувся голос Тура: «Чорта з два він просватає! Кому, як не мені, вона тепер дістанеться, адже саме за неї мене бито киями. А Сомко тепер уже не вирветься із запорозьких лап». Петро аж похолов, став нагадувати Кирилові про їхню давню дружбу. Але той відповів, що тепер усе перевернулося з ніг на голову, і помчався зі своєю ватагою до Гвинтовчиного хутора.

Петро хотів поїхати слідом, але раптом зустрів батька. Той сказав, що тепер не час думати ні про яких Череванів. Петро поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце його розривалося навпіл.

Згодом розпрощалися Шрами з Череванем і Василем Невольником та й поїхали в різні

Боки.

XVI

Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені з князем Гагіним.

Січові діди привели запорожця, який внадився ходити до чужої дружини; вимагали побити його киями. Гетьман велів скликати раду. Виступив батько Пугач і сказав: «Бачимо, бачимо, вразький сину, дармо, що ти гетьман, до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш!»

Брюховецький звелів йому замовкнути й сказав, що не дасть своїх козаків бити за дурницю киями.

«За дурницю! кажуть діди. На чім держиться Січ і славне Запорожже, те повернув ти на сміх!»

На це Брюховецький відповів, що кому не подобається, хай іде собі на Запорожжя. Січові діди гукнули, що підуть у свої курені, покликали козаків, але ті мовчали та один за одного ховалися. Тоді діди плюнули та й пішли самі, а Іванцеві тільки того й треба було.

Пішов він відпочивати, а сам думає, як йому Сомка зі світу звести.

Почав натякати Петрові Сердюку, потім розказав свій сон, що поки він спав, ніби сталося диво Сомкові миша голову відкусила. Петро здогадався, чого від нього хочуть. А Брюховецький хотів дати йому золотий перстень, кажучи, що це тому запорожцю, який перевернеться в пацюка і позбавить Сомка голови. Але Сердюк сказав, що низові хоч і здатні на характерництво та чаклунство, але ніхто на таке діло не піде.

Брюховецький залишився ні з чим. Довго він ходив по світлиці, розмірковуючи, чому це його взяв страх самому розправитися із Сомком.

XVII

До Іванця прийшов якийсь чоловік з кобеняком, насунутим на самі очі; це був Кирило Тур. Гетьман дав Кирилові перстень, з яким того пропустять, куди він схоче, і запорожець пішов.

Добрався Тур до Сомкової в’язниці, показав сторожі перстень, його й пропустили. Наказав, щоб до ранку не входили, бо він буде сповідувати в’язня.

Сомко був прикований залізом до стіни - у подраній сірячині, без пояса і чобіт. Тільки сорочка, вишита Лесею, сяяла на ньому.

Тур підійшов до Сомка, дістав ножа, хотів налякати його тортурами, але той сказав, що не почує від нього кат ні стогону, ні прохання.

Тоді Кирило заговорив своїм звичайним голосом, і Сомко з подивом його пізнав. Запорожець сказав, що хоче помінятися з ним одягом, щоб гетьман утік звідси. Надворі його ждуть молодий і старий Шрами, які поверталися рятувати Паволоч від Тетері. Тепер уже люди розпізнали Іванця і радо підуть за Сомком. Але Сомко відповів, що вже й так багато крові пролито по Україні за гетьманство та панування. А тепер ще і йому за своє право почати кров людську точити? Іванець стоїть зараз міцно з козаками, щоб його подолати, треба всю Україну переполовинити. І заради чого? Тур вигукнув, що заради того, щоб правда взяла верх над кривдою.

Але Сомко не погодився й сказав, що правда й так візьме верх. Кирило став давати Сомкові свій одяг і перстень, але Сомко категорично відмовився тікати, бо не хотів чужою смертю купувати своєї волі.

Тоді обнллися козаки й заплакали. Кирило вийшов і кинув свій одяг сторожам, щоб знали, що не Іванця кат приходив, а сам запорожець Тур.

Гірко йому було розказувати Шраму, що не вдалася справа.

Розпрощалися на тім, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрами - у Паво-лоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі,- що він її й на тім світі не забуде.

XVIII

Старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до Тетері й прийняв усю вину на одного себе за те, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Тетеря засудив його, як бунтівника, на смерть: повелів відтяти голову,

Того ж року восени було відтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні.

Петро Шрам, поховавши батька, вирішив іти на Запорожжя. Але завернув на Київ, опинився біля Хмарища. Скрізь запустіння. Раптом почулася пісня. Петро вскочив у пекарню й побачив Лесю з матір’ю. Укупі переживали і горе, і радість.

Потім Петро став розпитувати Череванів. Ті розказали, як їх Гвинтовка «добре в руки узяв», хотів віддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із запорожцями, показав якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванів - везти в Гадяч до гетьмана.

Перед обідом прийшли в хату Василь Невольник, Божий Чоловік і дуже зраділи Шра-менкові.

А Петро залишився в Череваня, як у своїй сім’ї. Пройшло півроку, стали думати про весілля. Навесні Петро з Лесею були вже в парі.

Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти.

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, П. Куліш звеличив самобутність духовного життя нашої нації.

Тарас Шевченко писав Кулішеві: «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо - за «Чорну раду», я вже двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».

Поетична творчість

Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » Тема «Чорна рада». Пантелеймон Куліш (1819 - 1897) . З'явився готовий твір.