Поезія Лермонтова - поезія глибокої думки, громадянського обов’язку й спраги життя. Його вірші зігріті почуттям великої любові до народу. Він всі твори на a l l soch © 2005 цінував і любив героїчне минуле батьківщини. М. Ю. Лермонтов народився в 1814 році, коли в народній пам’яті ще свіжі були спогаду про розгром наполеонівської армії, коли історичні події, потрясшие Росію, ще не пішли в минуле. І звичайно, відчуття патріотичного підйому, гордості за російську армію й народ не могли не відбитися в лірику поета

Перше звертання М. Ю. Лермонтова до теми Вітчизняної війни - вірш «Поле Бородіна», написане в 1830 році. У ньому звучить і гордість за перемогу російської зброї, і думка про славу. Але перлиною лірики поета стало не воно, а написане в 1837 році, до 25-летию Бородінського бою, вірш «Бородіно». Тут не мова йде про славу, прості люди готові постояти «за батьківщину свою» без думки про яку-небудь нагороду

У цьому єдині й солдати, і їхній полковник, що призиває встати грудьми на захист Москви. В. Г. Бєлінський говорить про основну ідею вірша, що це «скарга на теперішнє покоління, що дрімає в бездіяльності, заздрість до великого минулого, настільки повного слави й великих справ». Але треба сказати, що особливість Вітчизняної війни - визвольної, народної - для поета очевидна, тому що, наприклад, до війни на Кавказі в нього інше відношення. У вірші «Валерик» 1840 року автор міркує про безглуздість і жорстокість воєн, і стає ясно, звідки виникає інше, нове відношення до батьківщини, що сам поет називає «странною любов’ю».

Віршем «Батьківщина» 1841 року Лермонтов дає відповідь тим, хто дорікав його у відсутності патріотизму. Поет не ідеалізує минуле, не протиставляє його сьогоденню. Йому не дорога офіційна Росія, «слава, куплена кров’ю», «темної старовини заповітні преданья», він засуджує казенний патріотизм. Але поет говорить про свою любов до рідних місць, до природи Росії. Пейзаж непомітний і невибагливий, зовсім реалістичний: Люблю димок спаленої жнивы, У степу обоз, що ночує, И на пагорбі серед жовтої ниви Чету беріз, що біліють,

З відрадою, многим незнайомої, Я бачу повне гумно, Хату, покриту соломою, З різьбленими ставнями вікно… Цікаво, що ця картина місцями майже дослівно збігається з пушкінським уривком з «Подорожі Онєгіна», де А. С. Пушкін говорить про свою любов до Росії: Люблю піщаний косогір, Перед хатинкою дві горобини, Хвіртку, зламаний забір, На небі сіренькі хмари, Перед гумном соломи купи Так ставок під покровом верб густих, Роздолля качок молодих. Така подібність не випадково. Відношення Лермонтова до батьківщини, до скромної природи середньої смуги глибоко традиційно для людини, що любить місця, де він народився. Так само традиційно й відношення до народу, теж подібне з пушкінським: И в свято, увечері росистим, Дивитися до півночі готовий На танець із тупанням і свистом Під говір п’яних мужичков.

(У Пушкіна: «Тепер мила мені балалайка так п’яний тупіт трепака перед порогом шинку».) Автор не ідеалізує народ, приймаючи його таким, як він є. Все це: рідна природа, дорогі серцю місця, народ, серед якого жив поет, - неминущі життєві цінності, без яких неможливе відчуття причетності до Росії, що й розумів М. Ю. Лермонтов

Він малює образ Росії народної, прославляє її, любить безпосередньо й сердечно.