Будь-який вірш допускає дві точки зору. Як текст на певній природній мові - воно являє собою послідовність окремих знаків (слів), з’єднаних за правилами синтагматики даного рівня даної мови, як поетичний текст - воно може розглядатися як єдиний знак - представника єдиного інтегрованого значення

У цьому твердженні втримується відоме протиріччя. Справа в тому, що твір мистецтва (зрозуміло, гарний твір мистецтва, тобто такий текст, що може щонайкраще й найбільш тривалий час виконувати художню функцію в системі текстів даної культури або даних культур) у принципі неповторно, унікально. Саме ж поняття знака має на увазі якусь повторюваність

Протиріччя це, однак, лише гадане. По-перше, зупинимося на мінімальній величині повторюваності - два рази. Для того щоб бути здатним виконати функції знака, сигнал повинен хоча б один раз повторитися. Однак зміст цієї величини повторення різний для умовних і іконічних знаків. Умовний знак повинен хоча б раз повторити самого себе, іконічний - хоча б раз повторити замінний їм об’єкт. Подібність знака й об’єкта і являє собою мінімальний акт повторення. Тим часом художні тексти: словесні, мальовничі й навіть музичні - будуються по іконічному принципі. Напруга між умовною природою знаків у мові й іконічної в поезії - одне з основних структурних протиріч поетичного тексту

Однак питання до цього не зводиться. “Неповторний” на рівні тексту поетичний знак виявляється витканим із численних перетинань різних повторяемостей на більше низьких рівнях і включений у жанровій, стильовій, епохальні й інші повторюваності на сверхтекстовом рівні. Сама неповторюваність тексту (його “неповторність”) виявляється індивідуальним, тільки йому властивим способом перетинання численних повторяемостей.

Так, зразком неповторності може вважатися текст, створюваний у результаті художньої імпровізації. Не випадково романтики дорівнювали імпровізацію до вищого прояву мистецтва, протиставляючи її “педантству” поетичної праці, що вбиває оригінальність поетичного утвору. Однак який вид імпровізації ми не взяли б: росіяни народні голосіння або італійська комедія дель’арте - ми легко переконуємося, що імпровізований текст - це натхненний, що миттєво народжується у свідомості творця монтаж численних загальних формул, (*117) готових сюжетних положень, образів, ритміко-інтонаційних ходів. Майстерність актора в комедії дель’арте вимагало завчання багатьох тисяч поетичних рядків, оволодіння стандартами поз, жестів, костюма. Весь цей величезний арсенал повторяемостей не зв’язував індивідуальну творчість імпровізатора, а - навпроти - давав йому волю художнього самовираження

Чим у більшу кількість неіндивідуальних зв’язків уписується даний художній текст, тим индивидуальнее він здається аудиторії

Єдність тексту як неподільного знака забезпечується всіма рівнями його організації, однак особливо - композицією

Композиція поетичного тексту завжди має подвійну природу. З одного боку, це послідовність різних сегментів тексту. Оскільки в першу чергу маються на увазі найбільш великі сегменти, то із цього погляду композицію можна було б визначити як сверхфразовую й сверхстиховую синтагматику поетичного тексту. Однак ці ж сегменти виявляються певним чином зрівняними, складаються в деякий набір однозначних у певних відносинах одиниць. Не тільки приєднуючись, але й з-протиставляючись, вони утворять деяку структурну парадигму, теж на сверхфразовом і сверхстиховом рівнях (для строфічних текстів - і на сверхстрофическом).

Розглянемо композицію вірша Пушкіна “Коли за містом, замислений, я броджу…”.

• Коли за містом, замислений, я броджу
• И на публічний цвинтар заходжу,
• Ґрати, стовпчики, ошатні гробниці,
• Під якими гниють всі мерці столиці,
• У болоті абияк стиснуті рядком,
• Як гості жадібні за злидарським столом,
• Купців, чиновників покійні мавзолеї,
• Дешевого різця безглузді витівки,
• Над ними напису й у прозі й у віршах
• Про чесноти, про службу й чинів;
• По старому рогачі вдовиці плач амурний,
• Злодіями зі стовпів відгвинчені урни,
• Могили склизкие, котори також отут
• Зеваючи мешканців до себе на ранок чекають, -
• Такі неясні мені думки все наводить,
• Що зле на мене зневіра знаходить
• Хоч плюнути, так бігти…
  • • • • • Але як же любо мені
• Осеннею часом, у вечірній тиші,
• У селі відвідувати цвинтар родове,
• Де дрімають мертві в урочистому спокої
• Там неприкрашеним могилам є простір;
• До них уночі темною не лізе блідий злодій;
• Біля каменів віковими, покритими жовтими мохами,
• Проходить селянин з молитвою й з подихом;
• (*118)
• На місце дозвільних урн, і дрібних пірамід,
• Безносих геніїв, розпатланих харит
• Коштує широко дуб над важливими трунами,
• Коливаючись і шумлячи…

Вірш виразно - у тому числі й графічно, і тематично - розділено на дві половини, послідовність яких визначає синтагматику тексту: міський цвинтар - сільський цвинтар

Перша половина тексту має свій виразний принцип внутрішньої організації. Пари слів з’єднуються в ній за принципом оксюморона: до слова приєднується інше - семантично найменш із ним сполучне, реалізуються неможливі з’єднання:

ошатні - гробниці

мерці - столиці

мавзолеї - купців, чиновників

покійні - чиновники

дешевий - різець

плач - амурний

По тім же принципі побудовані описи міського цвинтаря в другій частині тексту:

дозвільні - урни

дрібні - піраміди

безносі - генії

розпатлані - харити

Принципи несумісності семантики в цих парах різні: “ошатні” і “гробниці” з’єднує значення суєтності й прикрашення з поняттям вічності, смерті. “Ошатні” сприймаються в цьому випадку на тлі не реалізованого в тексті, але можливого по контексту слова “пишні”. Семантичне розходження цих слів стає його домінуючим значенням у вірші. “Мерці” і “столиця” дають пару, нез’єднувальність якої значно більше схована (різні ступені нез’єднувальності створюють у тексті додаткову значеннєву гру). “Столиця” у лексиконі пушкінської епохи не просто синонім поняття “місто”. Це місто з підкресленою ознакою административности, місто як згусток політичної й цивільної структури суспільства, нарешті, це на адміністративно-чиновницькому й улично-лакейському жаргоні заміна слова “Петербург”. Порівн. у лакейській пісні:

Що за славна столиця

Развеселий Петербург!1

Весь цей згусток значень непоєднуваний з поняттям “мрець”, як в оповіданні Буніна “Пан із Сан-Франциско” розкішний океанський пароплав або фешенебельний готель несумісні із трупом і приховують або ховають (*119) його, оскільки сам факт можливості смерті перетворює їх у міраж і безглуздість

“Мавзолеї” “купців” у з’єднанні звучать настільки ж іронічно, як “покійні чиновники” або “дешевий різець” (заміна “скульптора” “різцем” надає тексту характер поетичності й урочистості, негайно ж спростовуваний контекстом). “Дрібні піраміди” - просторова безглуздість, “дозвільні урни” - значеннєва. “Урна - вмістище пороху” - таке поняття, з яким співвіднесені ці урни, нічого не вміщають і позбавлені всіх культурно-значних асоціацій, які зв’язані зі словом “урна”.

Pages: 1 2

Збережи - » Текст як ціле . З'явився готовий твір.