Дэвид Копперфилд народився наполовину сиротою - через півроку після смерті свого батька. Трапилося так, що тільки він з’явиться на світло була присутня тітка його батька, мисс Бетси Тротвуд - її шлюб був настільки невдалий, що вона зробилася чоловіконенависницею, повернулася до дівочого прізвища й оселилася в глухомані. До одруження племінника вона дуже любила його, але примирилася з його вибором і приїхала познайомитися з його дружиною лише через півроку після його смерті. Мисс Бетси виразила бажання стати хресною матір’ю новонародженої дівчинки (їй хотілося, щоб народилася неодмінно дівчинка), попросила назвати її Бетси Тротвуд Копперфилд і намірилася «як варто виховати її», оберігаючи від всіх можливих помилок. Довідавшись же, що народився хлопчик, вона була настільки розчарована, що, не попрощавшись, покинула будинок свого племінника назавжди.

У дитинстві Дэвид оточений турботами й любов’ю матері й няньки Пегготи. Але його мати виходить заміж у другий раз

На час медяного місяця Дэвида з нянькою відправляють у Ярмут, погостювати в брата Пегготи. Так він уперше виявляється в гостинному домі-баркасі й знайомить із його мешканцями: містером Пегготи, його племінником Хэмом, його племінницею Эмли (Дэвид по-детски закохується в неї) і вдовою його компаньйона миссис Гаммидж.

Повернувшись додому, Дэвид знаходить там «нового тата» - містера Мардстона й зовсім, що змінилася матір: тепер вона боїться приголубити його й у всьому підкоряється чоловікові. Коли в них поселяється ще й сестра містера Мардстона, життя хлопчика стає зовсім нестерпною. Мардстони досить пишаються своєю твердістю, розуміючи під нею «тиранічна, похмура, зарозуміла, диявольська вдача, властивий їм обом». Хлопчика вчать будинку; під лютими поглядами вітчима і його сестри він тупіє від страху й не може відповісти уроку. Єдина радість його життя - батьківські книги, які, на щастя, виявилися в його кімнаті. За погане навчання його позбавляють обіду, дають потиличники; нарешті, містер Мардстон вирішує вдатися до пороття. Як тільки перший удар обрушився на Дэвида, він вкусив руку вітчима. За це його відправляють у школу Сэлем Хауз - прямо в розпал канікул. Мати холодно попрощалася з ним під пильним поглядом мисс Мардстон, і лише коли візок від’їхав від будинку, вірна Пегготи нишком вискочила в неї й, обсипавши «свого Дэви» поцілунками, постачила кошиком з ласощами й гаманцем, у якому, крім інших грошей, лежали дві напівкрони від матері, загорнені в папірець із написом: «Для Дэви. З любов’ю». У школі його спина була негайно прикрашена плакатом: «Бережіться! Кусається!» Канікули кінчаються, у школу вертаються її мешканці, і Дэвид знайомить із новими друзями - визнаним лідером серед учнів Джемсом Стирфордом, шістьома роками старше його, і Томми Трэдлсом - «самою веселою й самою нещасним», Школою керує містер Крикл, чий метод викладання - залякування й пороття; не тільки учні, але й домашні смертельно бояться його. Стирфорд, перед яким містер Крикл підлещується, бере Копперфилда під своє заступництво - за те, що той, як Шехерезада, ночами переказує йому зміст книг з батьківської бібліотеки

Наступають різдвяні канікули, і Давид їде додому, ще не знаючи, що цій його зустрічі з матір’ю призначено стати останньої: незабаром вона вмирає, умирає й новонароджений брат Дэвида. Після смерті матері Дэвид уже не вертається в школу: містер Мардстон пояснює йому, що утворення коштує грошей і таким, як Дэвид Копперфилд, воно не придасться, тому що їм настав час заробляти собі на життя. Хлопчик гостро почуває свою занедбаність: Мардстони розрахували Пегготи, а добра нянька - єдиний у світі людин, що любить його. Пегготи вертається в Ярмут і виходить заміж за возія Баркиса; але перед тим, як розстатися, вона впросила Мардстонов відпустити Дэвида погостювати в Ярмуте, і він знову попадає в дім-баркас на березі моря, де всі співчувають йому й усе до нього добрі - останній ковток любові перед тяжкими випробуваннями

Мардстон відсилає Дэвида в Лондон працювати в торговому домі «Мардстон і Гринби». Так у десять років Дэвид вступає в самостійне життя - тобто стає рабом фірми. Разом з іншими хлопчиками, вічно голодний, він цілими днями миє пляшки, почуваючи, як поступово забуває шкільну премудрість і жахаючись при думці про те, що його може побачити хто-небудь із колишнього життя. Його страждання сильні й глибокі, але він не скаржиться

Дэвид дуже привязивается до сім’ї хазяїна своєї квартири містера Микобера, легковажного невдахи, осаджува постійно кредиторами й живучого у вічній надії на те, що коли-небудь «щастя нам посміхнеться». Миссис Микобер, що легко впадає в істерику й настільки ж що легко утішається, раз у раз просить Дэвида знести в заставу те срібну ложку, те щипчики для цукру. Але й з Микоберами доводиться розстатися: вони попадають у боргову в’язницю, а після звільнення відправляються шукати щастя в Плімут. Дэвид, у якого не залишається в цьому місті ні єдиної близької людини, твердо вирішує бігти до бабусі Тротвуд. У листі він запитує в Пегготи, де живе його бабуся, і просить надіслати йому в борг полгинеи. Одержавши гроші й досить непевна відповідь, що мисс Тротвуд живе «десь біля Дувра», Дэвид збирає свої речі в скриньку й відправляється до станції поштових карет; по дорозі його грабують, і, уже без скриньки й без грошей, він відправляється в шлях пішки. Він ночує під відкритим небом і продає куртку й жилет, щоб купити хліби, він піддається безлічі небезпек - і на шостий день, голодний і брудний, з розбитими ногами, приходить у Дувр. Щасливо знайшовши будинок бабусі, ридаючи, він розповідає свою історію й просить заступництва. Бабуся пише Мардстонам і обіцяє дати остаточну відповідь після розмови з ними, а поки Дэвида миють, годують обідом і укладають у теперішню чисту постіль

Поговоривши з Мардстонами й зрозумівши всю міру їх угрюмства, брутальності й жадібності (користуючись тим, що мати Дэвида, що вони звели в могилу, не обмовила в заповіті частку Дэвида, вони заволоділи всім “її майном, не виділивши йому ні пенсу), бабуся вирішує стати офіційним опікуном Дэвида.

Нарешті Дэвид вертається до нормального життя. Бабуся його хоча й чудакувата, але дуже й дуже добра, причому не тільки до свого внучатого племінника. У будинку в неї живе тихий божевільний містер Дикий, котрого вона врятувала від Бедламу. Дэвид починає вчитися в школі доктора Стронга в Кентербери; оскільки місць у пансіоні при школі вже ні, бабуся із вдячністю приймає речення свого юриста містера Уикфилда оселити хлопчика в нього. Після смерті дружини містер Уикфилд, заливаючи горі, став харчувати непомірну пристрасть до портвейну; єдине світло його життя - дочка Агнес, однолітка Дэвида. Для Дэвида вона також стала добрим ангелом. У юридичній конторі містера Уикфилда служить Урия Хип - огидний тип, рудий, що ізвивається всім тілом, з незакривающимися червоними, без вій, очами, з вічно холодними й вологими руками, до кожної своєї фрази, що догідливо додає:

«ми люди маленькі, смиренні».

Школа доктора Стронга виявляється повною протилежністю школі містера Крикла. Дэвид успішно вчиться, і щасливі шкільні роки, зігріті любов’ю бабусі, містера Дика, доброго ангела Агнес, пролітають миттєво.

Після закінчення школи бабуся пропонує Дэвиду з’їздити в Лондон, відвідати Пегготи й, відпочивши, вибрати собі справа по душі; Дэвид відправляється подорожувати. У Лондоні він зустрічає Стирфорда, з яким учився в Сэлем Хаузе. Стирфорд запрошує його погостювати у своєї матері, і Дэвид приймає запрошення. У свою чергу, Дэвид запрошує Стирфорда поїхати з ним Вярмут.

Вони приходять у дім-баркас у момент заручин Эмли й Хэма, Эмли виросла й розцвіла, жінки всієї округи ненавидять неї за красу й уміння одягатися зі смаком; вона працює швачкою. Дэвид живе в будиночку своєї няньки, Стирфорд у трактирі; Дэвид цілими днями бродить по цвинтарі навколо рідних могил, Стирфорд ходить у море, улаштовує гулянки для моряків і зачаровує все населення узбережжя, «спонукуваний неусвідомленим прагненням панувати, беззвітною потребою скоряти, завойовувати навіть те, що не має для нього ніякої ціни». Як покається Дэвид, що привіз його сюди!

Pages: 1 2