В Афінах говорили: «Над усе в житті людський - закон, і неписаний закон - вище писаного». Неписаний закон - вічний, він даний природою, на ньому тримається всяке людське суспільство: він велить шанувати богів, любити рідних, жалувати слабких. Писаний закон - у кожній державі свій, вона встановлений людьми, вона не вічний, його можна видати й скасувати. Про те, що неписаний закон вище писаного, склав афінянин Софокл трагедію «Антигонів». Був у Фивах цар Эдип - мудрець, грішник і страждалець. З волі долі йому випала страшна частка - не відаючи, убити рідного батька й женитися на рідній матері. По власній волі він стратив себе - виколов ока, щоб не бачити світла, як не бачив він своїх мимовільних злочинів. З волі богів йому було дароване прощення й блаженна смерть, Про життя його Софокл написав трагедію «Цар Эдип», про смерть його - трагедію «Эдип у Колоні».

Від кровозмісного шлюбу в Эдипа було два сини - Этеокл і Полигоник - і дві дочки - Антигонів і Исмена. Коли Эдип відрікся від влади й вийшов у вигнання, правити сталі вдвох Этеокл і Поліникнув під наглядом старого Креонта, свойственника й радника Эдипа. Дуже незабаром брати посварилися: Этеокл вигнав Полиника, той зібрав на чужій стороні велике військо й пішов на Фивы війною. Був бій під стінами Фив, у двобої брат зійшовся із братом, і обоє загинули. Про цьому Эсхил написав трагедію «Семеро проти Фив». У кінцівці цієї трагедії з’являються й Антигонів і Исмена, що оплакують братів. А про те, що було далі, написав в «Антигонах» Софокл.

Після загибелі Этеокла й Полиника влада над Фивами прийняв Креонт. Першою його справою був указ: Этеокла, законного царя, що впав за батьківщину, поховати із честю, а Полиника, приведшего ворогів на рідне місто, позбавити поховання й кинути на розтерзання псам і стерв’ятникам. Це було не у звичаї: уважалося, що душу непохованого не може знайти заспокоєння в загробному царстві й що мстити беззахисним мертвим - негідно людей і неугодно богам. Але Креонт думав не про людей і не про богів, а про державу й владу

Але про людей і про богів, про честь і благочестя подумала слабка дівчина - Антигонів. Поліникнув їй такий же брат, як Этеокл, і вона повинна подбати, щоб душа його знайшла таке ж загробне заспокоєння. Указ ще не оголошений, але вона вже готова його переступити. Вона кличе свою сестру Исмену - з їхньої розмови починається трагедія. « чиДопоможеш ти мені?» - «Як можна? Ми - слабкі жінки, наша доля - покора, за непосильне немає з нас попиту:

богів я шаную, але проти держави не піду». - «Добре, я піду одна, хоча б на смерть, а ти залишайся, коли не боїшся богів». - «Ти божевільна!» - «Залиш мене одну з моїм безумьем». - «Що ж, іди; однаково я тебе люблю».

Входить хор фиванских старійшин, замість тривоги звучить радість: адже здобута перемога, Фивы врятовані, час святкувати й дякувати богам. Назустріч хору виходить Креонт і оголошує свій указ:

героєві - честь, лиходієві - сором, тіло Полиника кинуте на наругу, до нього приставлена варта, хто порушить царський указ, тому смерть. І у відповідь на ці врочисті слова вбігає стражник із плутаними поясненнями: указ уже порушений, хтось присипав труп землею - нехай символічно, але поховання відбулося, варта

не встежила, а йому тепер відповідати, і він у жаху. Креонт розлютований: знайти злочинця або стражі не зносити голів!

«Могутня людина, але зухвалий! - співає хор. - Він скорив землю й море, він володіє думкою й словом, він будує міста й править; але до добра або до худу його міць? Хто правду шанує, той гарний; хто в кривду впав, той небезпечний». Про кого він говорить: про злочинця або про Креонте?

Раптом хор умовкає, уражений: вертається стражник, а за ним - полонена Антигонів. «Ми змахнули із трупа землю, селі сторожити далі, і раптом бачимо: приходить царівна, плаче над тілом, знову обсипає землею, хоче зробити узливання, - от вона!» - «Ти переступила указ?» - «Так, тому що він не від Зевса й не від вічної Правди: неписаний закон вище писаного, порушити його - страшнее смерті; хочеш стратити - страти, воля твоя, а правда моя». - «Ти йдеш проти співгромадян?» - «Вони - із мною, тільки тебе бояться». - «Ти ганьбиш брата-героя!» - «Ні, я шаную брата-мерця». - «Не стане другом ворог і після смерті». - «Ділити любов - доля мій, не ворожнечу». На їхні голоси виходить Исмена, цар обсипає і її докорами: «Ти - пособница!» - «Ні, сестрі я не допомагала, але вмерти з нею готова». - «Не смій умирати із мною - я вибрала смерть, ти - життя». - «Обидві вони божевільні, - обриває Креонт, - під замок їх, і так здійсниться мій указ». - «Смерть?» - «Смерть!» Хор у жаху співає: божому гніву немає кінця, лихо за лихом - як хвиля за хвилею, кінець Эдипову роду: боги тішать людей надіями, але не дають имсбыться.

Креонту непросто було зважитися приректи на страту Антигонам. Вона не тільки дочка його сестри - вона ще й наречена його сина, майбутнього царя. Креонт викликає царевича: «Твоя наречена порушила указ;

смерть - їй вирок. Правителеві коритися повинне у всім - у законному й у незаконному. Порядок - у покорі; а впаде порядок - загине й державу». - «Може бути, ти й прав, - заперечує син, - але чому тоді все місто нарікає й жалує царівну? Або ти один справедливий, а весь народ, про яке ти печешся, - беззаконний?» - «Держава підвладно паную!» - викликує Креонт. «Немає власників над народом», - відповідає йому син. Цар непохитний: Антигонам замурують у підземній гробниці, нехай урятують її підземні боги, яких вона так шанує, а люди її більше не побачать, «Тоді й мене ти більше не побачиш!» І із цими словами царевич іде. «От вона, сила любові! - викликує хор. - Ерот, твій прапор - прапор перемог! Ерот - ловець кращих видобутків! Усіх скорив людей ти - і, скоривши, безумишь…»

Антигонам ведуть на страту. Сили її скінчилися, вона гірко плаче, але ні про що не жалує. Плач Антигони перегукується із плачем хору. «От замість весілля мені - страта, замість любові мені - смерть!» - «И за те тобі вічна честь: ти сама обрала собі шлях - умерти за божию правду!» - «Заживо сходжу я в Аид, де батько мій Эдип і мати, переможець брат і переможений брат, але вони поховані мертві, а я - живаючи!» - «Родовий на вас гріх, гординя тебе захопила: неписаний чтя закон, не можна переступати й писаний». - «Якщо божий закон вище людських, то за що мені смерть? Навіщо молитися богам, якщо за благочестя повідомляють мене нечестивицею? Якщо боги за царя - спокутаю провину; але якщо боги за мене - поплатиться цар». Антигонам ведуть; хор у довгій пісні поминає страждальців і страждальниць колишніх часів, винних і безневинних, дорівнює потерпілих від гніву богів

Царський суд свершен - починається божий суд. До Креонту є Тиресий, улюбленець богів, сліпий віщун - той, котрий застерігав ще Эдипа. Не тільки народ незадоволений царською розправою - гневаются й боги: вогонь не хоче горіти на вівтарях, віщі птахи не хочуть давати знамень. Креонт не вірить: «Не людині бога опоганити!» Тиресий піднімає голос: «Ти потоптав закони природи й богів: мертвого залишив без поховання, живу замкнув у могилі! Бути тепер у місті заразі, як при Эдипе, а тобі поплатитися мертвим за мертвих - втратитися сина!» Цар збентежений, він уперше просить ради в хору; чи поступитися? «Поступися!» - говорить хор. І цар скасовує свій наказ, велить звільнити Антигонам, поховати Полиника: так, божий закон вище людського. Хор співає молитву Дионису, богові, породженому у Фивах: допоможи співгромадянам!

Але пізно. Вісник приносить звістка: немає в живі ні Антигони, ні нареченого її. Царівну в підземній гробниці знайшли що повісився; а царський син обіймав її труп. Увійшов Креонт, царевич кинувся на батька, цар отпрянул, і тоді царевич устромив меч собі в груди. Труп лежить на трупі, шлюб їх відбувся в могилі. Вісника мовчачи слухає цариця - дружина Креонта, мати царевича; вислухавши, повертається й іде; а через мінуту вбігає новий вісник: цариця кинулася на меч, цариця вбила себе, не в силах жити без сина. Креонт один на сцені оплакує себе, своїх рідних і свою провину, і хор вторить йому, як вторив Антигонах: «Мудрість - вище благо, гординя - гірший гріх, пиха - спесивцу страта, і на старість вона нерозумного розуму вчить». Цими словами закінчується трагедія

М. Л. і В. М. Гаспаровы