Десь у тьмі, за межами життя, сиділи й розмовляли мертві. Кожний в основному говорив про себе, але всі інші уважно слухали. Зрештою, обговоривши своє положення, мертві зважилися на дію. Один із сидевших у тьмі вознегодовал на живих, він уважав їх занадто самовпевненими. Живі уявляють, що все суще тільки на них і тримається. Але життя нараховує кілька мільярдів мертвих людей! І саме мертві терзаються духовними боріннями багато тисячоріч

Іншої з темряви йому заперечив: живі теж дещо значать. Звичайно, вони безсовісно спекулюють на тім, що створено мертвими, і занадто вже звеличують самі себе. Але потрібно віддати належне й живим

Перший з темряви продовжував: він був при житті дуже значне. Настільки значний, що був немов створений для того, щоб умерти! Взагалі значно лише, що залишається після смерті

Ні, заперечив йому вже, що висловлювався опонент, от він, наприклад, теж був чудовою особистістю, але створений саме навпаки для того, щоб жити. Небагато найдеться людей, наділених талантом життя, - тих, про які можна сказати, що вони по-справжньому жили

На цьому, здавалося, розмова мертвих окончился. Але втрутився третій, приосадкуватий товстун з маленькими вічками й коротенькими ніжками - такими звичайно уявляють собі торговців. Це й був торговець, і кликали його Петтерсон, і він дуже любив у тім, іншім житті свою крамницю, товари, заході кава, сиру, мила й маргарину. Умирав Петгерсон важко. Заворачивавшему все своє життя оселедець розраховувати на безсмертя важко. До того ж Петгерсон і не вірив у життя після смерті. Але от він сидить тут, у темряві. Він вдячний. Він жив. Він умер. І все-таки живий. Він дуже за все це вдячн.о

Потім заговорили інші. Ті, чия життя й смерть були повні значення й навіть философични, і інші, з долями звичайними, простуватими, іноді у своїй наївності зворушливими. Видавав звуки навіть самий примітивний мертвий, що жив за давніх літ. Дикун не знав, хто він такий, він навіть не пам’ятав, що він ніколи жив. Він пам’ятав тільки залах великого лісу, смоли й вологого мохів - і тужив за ними

И ще сиділи в тьмі мертві, що страждали при житті від своєї особости. В одного, наприклад, на правій руці не вистачало великого пальця. Він жив звичайним життям, спілкувався з іншими людьми й все-таки відчував себе самотнім. В іншого була своя особливість: він страждав від наявності чорної цятки на нігті середнього пальця лівої ноги. Із цяткою він народився, з ним проходив все своє століття й з ним умер. Усі думали, що ця людина - як всі, і ніхто не розумів його самітності, А він все життя шукав собі подібного й пішов з її так і не зрозумілий

Говорили в тьмі чоловік і жінка, їх і отут тягло друг до друга. Жінка завжди була щаслива вже тому, що була з улюбленим. Але вона його не розуміла, повторював він. Він все життя боровся й страждав, і будував, і валив, але вона його не розуміла. Так, але вона в нього вірила, заперечувала йому жінка. Він боровся з життям, а вона жила. Так вони й сперечалися в. тьмі, єдині й непримиренні

А один із сидячих у тьмі не говорив нічого. Він не міг розповісти іншим про свою долю. Їм вона могла б здатися незначної або навіть смішний. Сам він все життя проробив служителем підземного суспільного туалету: стягував плату із вхідним і роздавав папір. У природних людських потребах він не бачив нічого принизливого й уважав свою роботу потрібної, хоча й не дуже важливої

Осторонь від інших сиділи двоє - юнак і сивий старий. Юнак розмовляв сам із собою: він обіцяв улюбленої приплисти до неї на берег, благоухающий квітками лотоса. Старий напоумляв юнака, він говорив йому: його улюблена давно вмерла, і це він, старий, тримав її за руку, коли вона вмирала, адже він - її син, він знає:

його мати прожила довге й щасливе життя з його батьком, юнака він довідався тільки по вицвілій фотографії, мати ніколи не згадувала його: адже любов - це ще не всі, зате життя - це все… Але юнак продовжував шепотіти, звертаючись до улюбленого, а старому він сказав, що все життя його - це любов, іншого життя він не знається

У темряві звучали голосу й погорше. Один з мертвих жил на острові, усередині якого був укладений вогонь. Він любив дівчину, що кликали Джудитта, і вона теж любила його. Один раз вони подалися в гори й зустріли там однооку бабу - цим оком баба бачило лише щире. Баба пророчила Джудитте, що та вмре родами. І хоча оповідач вирішив не торкати улюблену, щоб та жила, вона змусила його опанувати собою й вийшла за нього заміж, вона була дуже земна жінка. Коли ж Джудитта народила дитини й умер і оповідач вийшов з хатини з немовлям на руках, він побачив своє плем’я виконуючий гімн на честь символу родючості - фалоса, і саме в цей момент вогонь вирвався з-під землі на горах, і всі стояли й чекали його, не намагаючись урятуватися, тому що врятуватися було неможливо, і співали гімн на честь родючості життя. У цей момент оповідач зрозумів зміст буття. Життя важливе лише життя взагалі. Їй, звичайно, потрібні й дерева, і люди, і квіти, але вони їй не дороги окремо - виявивши себе в них, життя легко їх знищується

Отут заговорив ще один голос - повільний, ясний і нескінченно м’який. Що говорив затверджував: він - рятівник людей. Він возвестил їм страждання й смерть, що звільняють від земної радості й земного борошна. Він був на землі тимчасовим гостем і вчив: усе є лише видимість, очікування істинно сущного. Він називав Бога своїм батьком, а смерть - своїм кращим іншому, тому що вона повинна була з’єднати його з Богом, що послав його жити серед людей і прийняти на себе скорбота всього живого. І от люди розіпнули що говорили, а Батько вкрив його в імлі, щоб сховати від людських очей. Тепер він тут, у темряві, але він не знайшов отут Батька й зрозумів: він - просто людина, а скорбота життя - не гірка, а сладостна, вона - не те, що він хотів взяти на себе своєю смертю

Не встиг він закінчити, як поруч інший голос заявив: а от він, що говорить зараз, був у земному житті метрдотелем, він служив у найбільшому й відвідуваному ресторані. Метрдотель - сама важка й шановна професія, вона вимагає тонкого вміння вгадувати людські бажання. Що може бути вище! І тепер він боїться, що вони там, на землі, ще не знайшли йому гідної заміни. Він тривожиться із цього приводу. Він страждає

Мертві заворушилися, ніхто вже нічого не розумів, кожний повторював своє, але отут піднявся ще один - у житті він був швець - і виголосив полум’яну промову. Що є істина? - вопрошал він. Земне життя - це суцільна плутанина. Кожний знає тільки себе, хоча всі шукають чогось іншого. Кожний самотній у нескінченному просторі. Потрібно знайти щось одне, єдине для всіх! Потрібно відшукати Бога! Щоб стягнути з його відповідь за життя, що збиває всіх з користі!

Чимсь говоривший глибоко вразив мертвих. І всі усвідомили, яку страшну плутанину являє собою життя, і погодилися, що немає в ній ні спокою, ні ґрунту, ні твердої основи. Хоча деякі подумали: а є чи Бог? Але їх переконали піти шукати його - адже хотіли знайти Його дуже многие.

И почався довгий шлях. До мертвого примикали всі нові й нові групи, і зрештою вони злилися у величезне людське море, що вирувало й клекотало, але поступово, як це ні дивно, упорядковувалося. Справді, об’єднані загальною ідеєю, мертві швидко відшукували собі подібних: особливо нещасні знаходили особливо нещасних, взагалі ж щасливі - взагалі ж щасливих, бунтарі - бунтарів, великодушні - великодушних, вязальщики віників - вязальщиков віників… І отут раптом відкрилася: розмаїтість життя не так вуж і великий! Одна група мертвих окликала іншу. Ви хто? - запитували одні. Ми - крамарі Петтерсони, - відповідали ім. А ви хто? І ним відповідали: ми - ті, у кого на нігті лівої ноги є чорну цятку

Але коли все нарешті розібралися й наступили мир і спокій, люди відчули спустошеність. Плутанини не стало. Усе було впорядковано. І зникло почуття самітності - самотні з’єдналися з мільйонами самотніх. Всі проблеми зважилися самі собою. І нема чого стало шукати Бога

Pages: 1 2