Роман являє собою записки Гарри Галлера, знайдені в кімнаті, де він жив, і опубліковані племінником господарки будинку, у якому він знімав кімнату. Від імені племінника господарки написана й передмова до цих записок. Там описується спосіб життя Галлера, дається його психологічний портрет. Він жив дуже тихо й замкнуто, виглядав чужим серед людей, диким і одночасно боязким, словом, здавався істотою з інший світу й називав себе Степовим вовком, що заблудився в нетрях цивілізації й міщанства

Спочатку оповідач ставиться до нього насторожено, навіть вороже, тому що почуває в Галлере дуже незвичайної людини, що різко відрізняється від всіх навколишніх. Згодом сторожкість переміняється симпатією, заснованої на великому співчутті до цієї страждаючої людини, що не сумели розкрити все багатство своїх сил у світі, де все засновано на придушенні волі особистості

Галлер по натурі книгар, далекий від практичних інтересів. Він ніде не працює, залежується в постелі, часто встає чи ледве не опівдні й проводить час серед книг. Гнітюче їх тасло становлять твори письменників всіх часів і народів від Ґете до Достоєвського. Іноді він малює акварельними фарбами, але завжди так чи інакше перебуває у своєму власному світі, не бажаючи мати нічого загального з навколишнім міщанством, що благополучно пережило першу світову війну. Як і сам Галлер, оповідач теж називає його Степовим вовком, що заблукав «у міста, у стадне життя, - ніякий інший образ точніше не намалює цієї людини, його боязкої самітності, його дикості, його тривоги, його туги за батьківщиною і його безрідністю». Герой відчуває в собі дві природи - людини й вовка, але на відміну від інших людей, що втихомирили в собі звіра й привчених підкорятися, «людина й вовк у ньому не уживались і вуж поготів не допомагали один одному, а завжди перебували в смертельній ворожнечі, і один тільки переводив іншого, а коли в одному душі й в одній крові сходяться два заклятих вороги, життя ні на що не годиться».

Гарри Галлер намагається знайти загальну мову з людьми, але терпить крах, спілкуючись навіть із подібними собі інтелектуалами, які виявляються такими ж, як всі, добропорядними обивателями. Зустрівши на вулиці знайомого професора й виявившись у нього в гостях, він не виносить духу інтелектуального міщанства, яким просочена вся обстановка, починаючи із прилизаного портрета Ґете, «здатного прикрасити будь-який міщанський будинок», і кінчаючи верноподданническими міркуваннями хазяїна про кайзера. Розлютований герой бродить уночі по місту й розуміє, що цей епізод було для нього «прощанням з міщанським, моральним, ученим миром, повнів перемогою степового вовка» у його свідомості. Він хоче піти із цього миру, але боїться смерті. Він випадково забрідає в ресторан «Чорний орел», де зустрічає дівчину по імені Гермина. У них зав’язується щось подібне до роману, хоча скоріше це споріднення двох самотніх душ. Гермина, як людина більше практичний, допомагає Гарри пристосуватися до життя, прилучаючи його до нічного кафі й ресторанам, до джазу й своїх друзів. Все це допомагає героєві ще отчетливее зрозуміти свою залежність від «міщанського, брехливого єства»: він виступає за розум і людяність, протестує проти жорстокості війни, однак під час війни він не дав себе розстріляти, а зумів пристосуватися до ситуації, знайшов компроміс, він супротивник влади й експлуатації, однак у банку в нього лежить багато акцій промислових підприємств, на відсотки від яких він без зазору совісті живе

Міркуючи про ролі класичної музики, Галлер убачає у своєму побожному відношенні до неї «долю всієї німецької інтелігентності»: замість того щоб пізнавати життя, німецький інтелігент підкоряється «гегемонії музики», мріє про мову без слів, «здатному виразити невимовне», жадає піти в мир чудових і блаженних звуків і настроїв, які «ніколи не перетворюють у дійсність», а в результаті - «німецький розум проґавив більшість своїх справжніх завдань… люди інтелігентні, всі суцільно не знали дійсності, були далекі їй і ворожі, а тому й у нашій німецькій дійсності, у нашій історії, у нашій політиці, у нашій суспільній думці роль інтелекту була такий жалюгідної». Дійсність визначають генерали й промисловці, що вважають інтелігентів «непотрібної, відірваної від дійсності, безвідповідальною компанією дотепних базік». У цих міркуваннях героя й автора, видимо, криється відповідь на багато хто «прокляті» питання німецької дійсності й, зокрема, на питання про те, чому одна із самих культурних націй у світі розв’язала дві світові війни, що ледве не знищили людство

Наприкінці роману герой попадає на бал-маскарад, де поринає в стихію еротики й джазу. У пошуках Гермини, переодягненої юнаків і побеждающей жінок «лесбійським чарівництвом», Гарри попадає в підвальний поверх ресторану - «пекло», де грають чорти-музиканти. Атмосфера маскараду нагадує героєві Вальпургиеву ніч в «Фаустові» Ґете (маски чортів, чарівників, час доби - північ) і гофмановские казкові бачення, що сприймаються вже як пародія на гофманиану, де добро й зло, гріх і чеснота нерозрізнені:

«…хмільний хоровод масок став поступово якимось божевільним, фантастичним раєм, один за іншим спокушали мене пелюстки своїм ароматом <…> змії звабливо дивилися на мене із зеленої тіні листя, квітка лотоса ширяв над чорною трясовиною, жар-птиці на гілках вабили мене…» герой, Що Біжить від миру, німецької романтичної традиції демонструє роздвоєння або розмноження особистості: у ньому філософ і мрійник, аматор музики уживается з убивцею. Це відбувається в «магічному театрі» («вхід тільки для божевільних»), куди Галлер попадає за допомогою друга Гермини саксофоніста Пабло, знавця наркотичних трав. Фантастика й реальність зливаються. Галлер убиває Гермину - не те блудницю, не те свою музу, зустрічає великого Моцарта, що розкриває йому сенс життя - її не треба сприймати занадто серйозно: «Ви повинні жити й повинні навчитися сміятися… повинні навчитися слухати прокляту радиомузику життя… і глузувати з її метушливості». Гумор необхідний у цьому світі - він повинен удержати від розпачу, допомогти зберегти розум і віру в людину. Потім Моцарт перетворюється в Пабло, і той переконує героя, що життя тотожне грі, правила який треба строго дотримувати. Герой утішається тим, що коли-небудь зможе зіграти ще раз

А. П. Шишкін

Джерело: Всі шедеври світової літератури в короткому викладі. Сюжети й характери. Закордонна література XX століття. М.: «Олімп»; ТОВ «Видавництво ACT».