Глава XI. Заколотна слобода Розставшись із генералом, Гринев повернувся у свою квартиру й оголосив Савельичу, що їде в Білогірську міцність. Переляканий старий намагався його відговорити, але рішення парубка було твердо. Через півгодини Гринев сіл на коня, Савельич пішов за ним. У сутінку їм зустрілися п’ять мужиків, це була передова варта пугачевского війська. Вони з лементом стягнули Гринева і його дядька з коней і заявили, що відведуть їх «до государя». Пугачов з першого погляду довідався Гринева й запитав, по якій справі той виїхав з Оренбурга

У голову Гринева прийшла думка, яку він сам порахував «дивної»: доля, удруге звівши його з Пугачовим, дає йому випадок здійснити свій намір. Не встигнувши як варто обміркувати те, на що зважився, він відповів, що їхав у Білогірську міцність звільнити сироту, що там кривдять. Гринев відповів, що сподівається не тільки на пощаду Пугачова, але й на допомогу

• «И ти правий, їй -богу, прав,- сказав самозванець.- Мої хлопці дивилися на тебе косо, наполягали, що ти шпигун і що потрібно тебе катувати й повісити; але я не погодився, пам’ятаючи твою склянку вина й заячий кожух… Вони злодії. Мені повинне тримати вухо востро; при першій невдачі вони свою шию викуплять моею головою».

Гринев порадив своєму супутнику відстати від них завчасно й звернутися за милосердям до государині. У відповідь Пугачов сказала, що йому пізно каятися, та й не буде йому помилування. Потім він розповів казку, що чув у дитинстві від старої калмички

«Один раз орел запитував у ворона: скажи, ворона-птах, отчого живеш ти на білому світлі триста років, а я вес-на-всі тільки тридцять три роки? - Тому, панотець, відповідав йому ворон, що ти п’єш живу кров, а я харчуюся мертвечиною. Орел подумав: давай спробуємо й ми харчуватися тим же. Добре. Полетіли орел так ворон. От угляділи палую кінь; спустилися й сіли. Ворон став клювати так похвалювати. Орел клюнув раз, клюнув іншої, махнув крилом і сказав воронові: ні, брат ворон; чим триста років харчуватися падлом, краще раз напитися живою кров’ю, а там що Бог дасть! Яка калмицька казка?»

• «Вигадлива,- відповів Гринев.- Але жити вбивством і розбоєм виходить, по мені, клювати мертвечину».

Глава XII. Сирота. Кибитка під’їхала до будинку коменданта. Швабрин зустрів самозванця па ґанку. Пугачов зажадав, щоб він показав йому дівчину, що тримає в себе під стражів. Швабрин сполотнів і відповів тремтячим голосом:

• «Вона не під вартою… вона хвора… вона у світлиці лежить».
• «Веди ж мене до неї»,- сказав Пугачов, і Швабрину довелося повести його в кімнату Марьи Іванівни. Побачивши, що Гринев пішов за ним, він зупинився й звернувся до Пугачова. Швабрин просив самозванця не вводити стороннього в кімнату своєї дружини
• «Не умничай і не ламайся,- відповів йому Пугачов,- чи дружина вона тобі або не дружині, а я веду до неї кого хочу».
• У кімнаті, куди вони ввійшли, сиділа на підлозі Марья Іванівна, бліда, худа, у селянському обірваному одязі

Почувши речення Пугачова, Швабрин вийшов із себе

«Государ! - закричав він.- Я винуватий, я вам збрехав; але й Гринев вас обманює. Ця дівчина не племінниця тутешнього попа: вона дочка Івана Миронова, що страчений при узятті тутешньої міцності». Гриневу довелося визнати, що Швабрин говорить правду. Він сказав, що якби пугачовці довідалися, що дочка капітана Миронова жива, ніщо б її не врятувало. Пугачов погодився із цим. Здавалося, сувора душа його була торкнута

• «Візьми собі свою красуню, вези її, куди хочеш, і дай вам Бог любов так рада!» - сказав він і велів видати Гриневу пропуск в усі застави й фортеці, які йому стояло минути

Глава XIII. Арешт. Повернувшись, Гринев зненацька зустрів Зурина, що колись обиграли його в Симбірську. Він наказав відвести Марье Іванівні кращу квартиру, а Гринев залишився ночеватьу його. Незабаром прийшли звістки про те, що Пугачов зазнав повної поразки й потрапив у руки царських військ. Перед очами Гринева проходили страшні картини селянської революції і її придушення. «Не приведи Бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний!» - містить він Одержавши відпустку, Гринев збирався відвідати батьків, до яких ще раніше відправив Марью Іванівну в супроводі Савельича. Але в день від’їзду до нього прийшов стривожений Зурин і показав наказ, що пропонував заарештувати Гринева й доставити під вартою в Казань, у Слідчу комісію, засновану в справі Пугачова

Глава XIV. Суд. Гринев став перед комісією, де його запитали, як трапилося, що він один був пощажен самозванцем, тоді як всі його товариші «злочинницьки умерщвлени». Гринев відверто розповів, як почалося його знайомство з Пугачовим у степу, під час бурану, як при узятті Белогорс-кой міцності Пугачов його довідався й пощадив. Послався й на генерала, що міг засвідчити, що, перебуваючи в Оренбурзі, молодий офіцер ретельно виконав свій борг Гринев збирався так само щиро розповісти про свій зв’язок з Марьей Іванівною, але відчув непереборну відразу при думці, що її ім’я буде згадуватися в показанні заколотників, що її можуть привести на очну ставку з ними. Він зам’яв, збився, і судді, які спочатку вже відмінювалися доброзичливо поставитися до його пояснень, заколивалися. Було вирішено влаштувати очну ставку з донощиком і покликати «лиходія». На диво Гринева, у кімнату ввели закованого в ланцюзі Швабрина; він був блідий і худий. За словами Швабрина виходило, що Гринев - шпигун Пугачова. Коли судді запитали, чим може Гринев спростувати це, той відповів, що вже все сказав і додати йому нема чого. Його повернули у в’язницю й більше не допитували…

Батьки Гринева прийняли Марью Іванівну із щирою привітністю. Вони раді були дати притулок і обласкати бідну сироту. Любов сина вже не здавалася батькові порожньою примхою, а мати тільки того й хотіла, щоб він женився на милій капітанській дочці. Звістка про арешт Гринева потрясло їх. Спочатку вони не хотіли вірити, що їхній син міг перейти на сторону бунтівників, але потім з Петербурга прийшов лист від князя Б., що повідомляв, що виниклі підозри підтвердилися й що імператриця повеліла заслати Гринева на вічне поселення у віддалений край Сибіру. Марья Іванівна мучилася більше всіх. Вона не сумнівалася, що Гринев міг би виправдатися, якщо б захотів, догадувалася про щирі причини його мовчання й уважала себе винуватницею всіх його нещасть. Маючи намір будь-що-будь урятувати свого нареченого, вона відправилася Впетербург.

У царскосельском саду вона побачила даму, що сиділа на ослоні, і присіла на іншому кінці. Дама перша заговорила з нею, і Марья Іванівна розповіла їй, що вона дочка капітана Миронова й приїхала подати прохання государині. Чомусь відчувши довіру до цієї незнайомої жінки, Марья Іванівна подала їй заготовлений папір, що та стала читати про себе

• «- Ви просите за Гринева? - сказала дама.- Імператриця не може його простити. Він пристав до самозванця не з неуцтва й легковір’я, але як аморальний шкідливий негідник…
• — Ах, неправда! - скрикнула Марья Іванівна
• — Як неправда? - заперечила дама, вся спалахнувши
• — Неправда, неправда! Я знаю всі, я всі вам розповім. Він для однієї мене піддавався всьому, що осягло його». І вона розповіла про усім, що відбулося. Дама уважно вислухала її й, розстаючись, пообіцяла, що Марье Іванівні не прийде довго чекати відповіді на неї лист

У той же день до будинку, у якому вона зупинилася, під’їхала придворна карета й камер -лакей повідомив, що государиня запрошує до себе дівицю Миронову. Коли Марья Іванівна ввійшла у вбиральню государині, вона довідалася в ній ту даму, з якої так відверто висловлювалася в саду. Государиня сказала:

• «Я рада, що могла виконати ваше прохання. Справа ваше кінчена. Я переконана в невинності вашого нареченого… Знаю, що ви не багаті, але я в боргу перед дочкою капітана Миронова. Не турбуйтеся про майбутнє. Я беру на себе влаштувати ваш стан».

Pages: 1 2