Глава VII. Приступ. Ранком військо Пугачова оточило міцність. На білому коні, у червоному каптані, з оголеною шаблею їхав сам Пугачов Четверо вершників під’їхали до самої міцності - це були зрадники, що покинули гарнізон. Вони перекинули через забір відрізану голову одного з вірних захисників міцності - хрещеного калмика Юлая. Зрадники кричали: «Не стріляйте! Виходите геть до государя. Государ тут!»

• «От я вас! - закричав Іван Кузмич.- Хлопці! стріляй!» Солдати дали залп. Заколотники стали злазити з коней. «Тепер коштуйте міцно, буде приступ»,- сказав Іван Кузмич.

Підпустивши заколотників близько, комендант наказав палити з гармати картеччю. Якийсь час удалося протриматися. Але сили були нерівні. Міцність була взята, її захисників зв’язали й повели на площу. Пугачов сидів у кріслі на ґанку комендантського будинку. Його особа здалася Гриневу знайомим. Пугачов запитав, хто комендант, і йому вказали на Івана Кузмича.

• «Як ти смів противитися мені, своєму государеві?» - запитав Пугачов. «Ти мені не государ,- твердо відповів Іван Кузмич,- ти злодій і самозванець!»

Пугачов махнув білою хусткою, і бідного коменданта потягли до шибениці. Іван Ігнатійович повторив мужню відповідь свого начальника, і його осягла та ж доля. Прийшла черга Гринева. Він сміло дивився на Пугачова, готовий піти за своїми товаришами. Швабрин, що стояв у козацькому каптані серед заколотників, підійшов до Пугачова й сказав йому на вухо кілька слів

• «Вішати його!» - наказав Пугачов
• Раптом пролунав лемент: «Постійте, окаянні! Перегодите!…» У ноги Пугачову кинувся Савельич: «Батько рідний! Що тобі в смерті панського дитяти? - заблагав бідний дядько. - Відпусти його; за нього тобі викуп дадуть; а для приклада й страху заради вели повісити хоч мене, старого!» За знаком, даному Пугачовим, Гринева відпустили. На ґанок витяглися Василису Єгорівну, роздягнену й розпатлану. Вона глянула на шибеницю йувидела на ній свого чоловіка. «Лиходії! - закричала вона.- Що це ви з ним зробили? Світло ти мій, Іван Кузмич, відважна солдатська голівонька! Не торкнули тебе ні багнети прусские, ні кулі турецькі; не в чесному бої поклав ти свій живіт, а сгинул від випадного каторжника!» - «Угамувати стару відьму!» - сказав Пугачов. Один з козаків ударив її шаблею по голові, і вона впала мертвої на щаблі ґанку. «Пугачов виїхав; народ кинувся за ним».

Глава VIII. Незваний гість Гринева найбільше мучила невідомість долі Марьи Іванівни. Він довідався, що попадя врятувала її від козаків, видавши за свою племінницю. Повернувшись додому, Гринев застав там Савельича.

• «Слава Богу, що тебе живого відпустили! - закричав він.- А чи довідався ти, пан, отамана?» - «Ні, не довідався; а хто ж він такий?» - «Як, панотець? Ти й забув того п’яницю, що виманив у тебе кожух на постоялому дворі?»

Гринев згадав вожатого, який під час бурану допоміг йому добратися до постоялого двору, і зрозумів, чому його пощадили. Положення, у якому він виявився, було складним і двозначним. Залишатися в міцності, захопленої Пугачовим, або випливати за лиходієм означало б, що він порушив борг офіцера. Але любов вимагала залишатися при Марье Іванівні, бути її заступником і захисником. Тривога за її долю підсилювалася тим, що Пугачов призначив комендантом міцності Швабрина, і дівчина виявилася, таким чином, у його владі. Міркування Гринева були перервані приходом козака, що оголосив, «что-ді великий государ вимагає його до себе». Гринев відправився до будинку коменданта,

• «А, ваше благородіє! - сказав, побачивши його, Пугачов.- Ласкаво просимо. Ну, чи думав ти, що людина, що вивів тебе до умету, був сам великий государ? Послужи мені вірою й правдою, і я тебе подарую й у фельдмаршали й у князі. Як ти думаєш?» - «Ні,- твердо відповів Гринев.- Я природний дворянин; я присягав государині імператриці; тобі служити не можу. Коли справді бажаєш мені добра, так відпусти мене в Оренбург». Пугачов задумався. Потім запитав, чи обіцяє в такому випадку Гринев не служити проти нього? «Велять іти проти тебе - піду»,- прямо відповів Гринев.
• Його щирість уразила Пугачова. «Так і бути,- сказав він.- Стратити так стратити, милувати так милувати. Ступай собі на всі чотири сторони й роби що хочеш».

Глава IX. Розлука. Ранком Гринев відправився на площу. Там уже зібрався народ. Пугачову подали мішок з мідними грішми, і він став пригорщами шпурляти їх у юрбу. Народі лементом кинувся підбирати мідяки. Потім самозванець, звернувшись до людей, сказав, указуючи па Швабрина: «От вам, детушки, новий командир, слухайтеся його у всьому…» Пугачов зібрався було вже сісти на коня, як до нього протиснувся Савельич із якимось папером Як виявилося, це був «реєстр панського добра, розграбованого лиходіями». Серед різних речей значився й «заячий тулупчик, подарований… на постійному дворі», оцінений Савельичем в 15 рублів

• «Це ще що!» - закричав Пугачов, блиснувши вогненними очами. Гринев не на жарт злякався за свого дядька. Але, видимо, Пугачов був «у припадку великодушності», і покарання не пішло

Тим часом Гринев довідався від попаді, у чиїм будинку знайшла притулок Марья Іванівна, що в дівчини сильна гарячка, вона без пам’яті й у маренні. Гринев не знав, як допомогти їй. Найбільше його страшила думка, що тепер вона виявилася у владі Швабрина, призначеного Пугачовим комендантом міцності. Залишався один засіб: відправитися в Оренбург і посприяти якнайшвидшому звільненню Білогірської міцності від заколотників

Гринев уже вийшов з міцності, як почув за собою кінський тупіт. козак, Що Під’їхав, передав йому поводья коня, сказавши: «Батько наш дарує вам коня й шубу зі свого плеча (до сідла прив’язаний був овчинний кожух)». Савельйч із задоволенням помітив, що не зрячи подавав «шахраєві» чолобитну: хоча подарунок не коштував і половини украденого, але «з лихого собаки хоч вовни жмут».

Глава X. Облога міста. Військо заколотників наближалося до міста. Число їх набагато збільшилося із часу останнього приступу. При них була артилерія, узята Пугачовим у малих фортецях, їм уже скорених. Зненацька Гринев одержав листа від Марьи Іванівни й із трепетом прочитав у ньому наступні рядки:

• «Я довго була хвора; а коли видужала, Олексій Іванович, що командуету нас на місці покійного панотця, примусили батька Гарасима видати мене йому, настращавши Пугачовим. Я живу в нашому будинку під вартою. Олексій Іванович примушує мене вийти за нього заміж. Він говорить, що врятував мені життя, тому що прикрив обман Килини Памфи-ловни, що сказала лиходіям, нібито я її племінниця. А мені легше було б умерти, ніж зробитися женою такої людини, який Олексій Іванович. Він обходиться із мною дуже жорстоко й грозить, коли не одумаюся й не погоджуся, то привезе мене в табір до лиходія, і з вами-ді те ж буде, що з Лизаветой Хардовой. Я просила Олексія Івановича дати мені подумати. Він погодився чекати ще три дні; а коли через три дні за нього не виду, так уже ніякої пощади не буде. Панотець Петро Андреич! Ви один у мене заступник; заступитеся за мене, бідну. Упросите генерала й всіх командирів надіслати до нас скоріше сикурсу так приїдьте самі, якщо зможете. Залишаюся вам покірна бідна сирота Марья Миронова».

Цей лист ледь не звело Гринева з розуму. Він кинувся в місто, пришпорюючи коня й намагаючись придумати, як визволити Машу Миронову, але нічого не йшло на розум. У місті він відправився прямо до генерала. Стривожений видом Гринева, генерал довідався про причину настільки спішного приходу. Гринев схвильовано сказав, що справа, що привело його, стосується щастя всієї його, Гринева, життя. Генерал висловив готовність допомогти, якщо це буде в його силах. Гринев викликався з ротою солдатів і козаками очистити від заколотників Білогірську міцність; він майже впевнений в успіху справи. Здивований генерал навідріз відмовив офіцерові. У розпачі Гриневу довелося зізнатися в теперішній причині його тривоги, розповісти про лист дочки капітана Миронова, що просить допомоги й захисту від домагань Швабрина, що примушує її вийти за нього заміж.

Pages: 1 2