В 1987 році у видавництві «Художня література» вийшла книга Валентина Распутіна, у яку ввійшли його повісті й оповідання. Своє покликання Распутін визначив так: «Коли потрібно стояти за совість, за правду, література йде туди, де потрібно. Письменник - це не просто професійне, а усе більше суспільне поняття, і від цивільних проблем йому не піти. Література давно, а останнім часом особливо, добровільно взяла на себе обов’язку суспільної думки». Саме суспільним проблемам він і присвятив свої добутку

Я прочитала всю книгу, але розповісти хочу про найбільш понравившейся мене повести «Прощання із Запеклої». Цей добуток присвячений моральним проблемам у сучасному селі. Сюжет повести взятий з життя самого письменника. І це легко вгадується при читанні. Матеру чекає доля Атамановки - рідного села письменника, що перебувала в зоні затоплення, коли будувалася Братня ГЕС. І от острів, ім’я якого срослось із землею, повинен піти під воду. А це, як не виряджай - смерть, перед особою якої розкривається людина, його щира суть. Затоплення села й пов’язаний із цим переїзд для когось трагедія, а для когось дрібниця. Трагедія для бабусь, що прожили все життя на цій землі, тих, що зібралися тут і вмирати. Баби й самі розуміють, що відхід з острова неминучий, але їх тривожить, як легко люди прощаються з рідними місцями, як безцеремонні з могилками, за яких вікове життя села й пам’ять про збіглим. Самі мири, у яких живуть бабусі й молоді, дуже не схожі. Молодому хлопцю, що приїхав спалювати село, незрозуміло, навіщо бабі треба забирати хату, що однаково спалять, тоді як для неї це цілий ритуал і устояна звичка. Читаючи повість, я почувала, як переживає автор, як небайдуже йому все що відбувається. Але він не шукає прав або винуватих, не очорняє одних і не підфарбовує інших, а правда сама знаходить кожному місце в читацькому серці. Головна тема цієї повісті - моральне спустошення, що почалося, людей. Губляться такі поняття, як совість і правда

Люди забувають про святині, про історію свого народу, що передавалася з покоління в покоління. І тільки кістяк села зміг зберегти цей особливий мир. Саме так їм ми зобов’язані збереженням культури, якою пишався. Мова Распутіна - це точність і ясність виражень, а сама головне - простота, що допомогла письменникові у відтворенні справді народного життя. Для повної гостроти сприйняття твору Распутін використає ліричні відступи, у яких показує зв’язок між людьми й природою. Бабусі - кістяк села - рівняються з «царським Лиственем», що не піддався руці руйнівників і залишився гинути разом з островом. А молодий ліс згоряє дотла, не залишивши й сліду, як і молоді, що виїхали з Матери. І звичайно, якщо для людей святе місце - цвинтар, те й у Матери існує свій святий дух, що оберігає острів, - «хазяїн Матери».У цій повісті знайшли подальший розвиток і висвітлення проблеми, яким присвячені перші твори Распутіна: еволюція подань про матеріальні цінності, перелом у духовному житті людства. Тема «Матери» ще не закрита. І я думаю, що вона досить довго буде залишатися актуальної. Але вона вже має своє продовження в інших повістях і оповіданнях Распутіна, та й не тільки вего.

Матеріалу для цього досить, але хотілося б, щоб добутку одержували відгук у серцях читачів і впливали на прийняття рішень. Зі зміною способу життя змінилися вдачі, а зі зміною вдач - усе тривожніше за людину. Стара мудрість говорить: не плачте про померлому - плачте об потерявшем душу й совість. Самий головний висновок, якому можна зробити, прочитавши цю повість, полягає в тім, що потрібно берегти не тільки свою душу, але й зберігати духовні цінності народу

Носителькою багатовікових традицій бачить Распутін свою героїню Дар’ю. Вона ніяк не може та й не хоче покинути обжите місце, переселитися нехай в упоряджений, але не одухотворений поколіннями селище. У цій хаті жили ще батьки її батьків, тут провела вона щасливі роки заміжжя й материнства, тут і горі бідувала під час війни. А тепер треба все кинути і їхати на материк. Баби, що живуть на Матере, порівнюють себе зі старими деревами, які раптом здумали пересаджувати. Хто ж старе дерево пересаджує! Усіх нас, дівка, пересаджують, не одну тебе…

Розуміючи неминучість розставання, Дар’я, залишаючи рідну хату, миє й обряджає її, як небіжчика перед похованням. Побілити хату завжди вважалося святом. Але тепер їй стояло готовити хату не до свята, немає. Не обмивання, не обрядивши в усі краще, що тільки є в нього, небіжчика в труну не кладуть так прийнято. А як можна віддавати на смерть рідну хату, з якої виносили батька й матір, діда й бабку, у якій сама вона прожила всю без малого життя, відмовивши їй у тім же обряженье.. Вона проводить її як треба…

Важко старій людині бачити, незрозуміло, заради якої вищої мети треба розоряти й знищувати століттями життя, що складалося, господарство, а головне могили предків. За які гріхи затопляють цвинтар, знищуючи саму пам’ять про людей, що ніколи жили тут. Дар’я так листвень хоронителі традицій і самої Матери матері-землі, знищуваної тимчасовими правителями заради сиюминутной вигоди. Царствений листвень назвали пожогщики неповалимим. Один вистоявший непокірливий… продовжував панувати треба всім навколо. Але довкола нього було порожньо.

На Матере почалися пожежі, і палити її починають не чужі, сторонні люди, а свій, вирослий на ній Петруха. Некудишним людиною був: Під сорок чоловік, а всі продуриться не хоче, всі як хлопчисько: ні сім’ї, ні рук, здатних до роботи, ні голови, здатної до життя. Заробити справою грошей не міг, а от знищувати створене іншими Петруха завжди радий, хоч десь відігратися за свою нікчемність

Дивується Дар’я, як могла людина спалити свій будинок: камінь замість серця треба мати. А мені здається, у Петрухи й каменю ні, одна порожнеча усередині, що нема чим заповнити, от і воює він з беззахисними старими, селом так цвинтарем

Жахається письменник, а разом з ним і ми тому злу, що діється під маскою раціональності й законності. Але природа не так беззахисна, як може здатися на перший погляд. Вона жорстоко мстить людям, що знищують неї. Гордо й величаво коштує листвень, що не піддається ні сокирі, ні вогню, ні пилці. Він піде тільки разом із землею, що породила його таким могутнім і гарним

Прощання із Запеклої книга про те, що взаємини людини й землі проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково слова Батьківщина, народ, джерело, природа одного кореня. У повісті образ Батьківщини незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матера це й острів, і древня деревенька з такою же назвою. І все це повинне зникнути з особи землі. Відтерто буде все: будинку, городи, луги, цвинтар вся земля піде під воду навічно. З великою тривогою й безнадійною іронією говорить баба Дар’я: Вона, жисть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай, оголодела вона. Одну б тільки Матеру! Інша жителька села, Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить її й не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі це позбавити людини його батьківщини. А стара Настасья відверто тужить: Хто ж старе дерево пересаджує!

Символична та звістка, що спонукала героїв почати активний опір. Приніс її Богодул герой, що сприймається не інакше як своєрідний дух Матери (живе він на острові одному богу відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром бабами, він возвестил: Мертвих грабують! Напевно, багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це.

Коли жителі села добралися до розташованого за селом цвинтаря, працівники санэпидемстанции докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: А ти їх отут ховав. Батько, мати в тебе отут лежать. Ребяти лежать. Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У якої людини духу вистачить. Її підтримує все село…

Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі й не нашому відході вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. Любов до отеческим трун ще А. С. Пушкін назвав основою людської моральності

Pages: 1 2