«Казка бочки» — один з перших памфлетів, написаних Джонатаном Свифтом, однак, на відміну від создававшейся приблизно в той же період «Битви книг», де мова йшла по перевазі про предмети літературної властивості, «Казка бочки», при своєму порівняно невеликому обсязі, уміщає в себе, як здається, практично всі мислимі аспекти й прояви життя людської. Хоча звичайно ж основна його спрямованість - антирелігійна, точніше - антицерковна. Недарма книга, видана сім років через послу її створення (і видана анонімно!), була включена татом римським в Index prohibitorum. Дісталося Свифту, втім, і від служителів англіканської церкви (і заслужено, треба визнати, - їх його уїдливе перо також не пощадило).

Переказувати «сюжет» книги, що належить до памфлетного жанру, - справа свідомо невдячне й безглузде. Примітно, втім, що, при повній відсутності «сюжету» у звичайному розумінні цього слова, при відсутності дії, героїв, інтриги, книга Свифта читається як захоплюючий детективний роман або як захоплююче авантюрне оповідання. І відбувається це тому й тільки тому, що, належачи формально до жанру публіцистики, як скажуть сьогодні, non-fiction, - тобто знов-таки формально, виходячи за рамки літератури художньої, памфлет Свифта - це в повному змісті художній твір. І нехай у ньому не відбувається властивому художньому твору подій - у ньому є єдине, все інше що заміняє: рух авторської думки - гнівної, парадоксальної, саркастичної, що часом доходить до відвертої мізантропії, але разюче переконливої, тому що приховано за нею щире знання природи людської, законів, які керують суспільством, законів, згідно яким від століття вибудовуються взаємини між людьми

Побудова памфлету на перший погляд може здатися досить хаотичний, заплутаним, автор свідомо як би збиває свого читача з користі (звідси почасти й сама назва: вираження «казка бочки» по-англійському значить - балаканина, мішанина, плутанина) . Структура памфлету розпадається на дві гадані між собою логічно ніяк не зв’язаними частини: властиво «Казку бочки» - історію трьох братів: Петра, Джека й Мартіна - і ряд відступів, кожне з яких має свою тему й свого адресата. Так, одне з них зветься «відступ відносно критиків», інше - «відступ у похвалу відступів», ще одне - «відступ відносно походження, користі й успіхів божевілля в людському суспільстві» і т.д. Уже із самих назв «відступів» зрозумілі їхній зміст і спрямованість. Свифту взагалі були огидні всякого роду прояву низькості й порочності людської натури, нещирість, нещирість, але вище всього - людська дурість і людське марнославство. І саме проти них і спрямований його зла, саркастична, їдка мова. Він уміє все помітити й усьому віддати по заслугах

Так, у розділі першому, названому їм «Введення», адресатами його сарказму стають судді й оратори, актори й глядачі, словом, всі ті, хто або щось виголошує (із трибуни або, якщо завгодно, з бочки), а також та інші, їм що слухають, розкривши рот від замилування. У багатьох розділах свого памфлету Свифт створює вбивчу пародію на сучасне йому наукообразие, на псевдоученость (коли воістину «слівця в простоті не скажуть»), сам при цьому майстерно володіючи даром перекрученого словоблудства (зрозуміло, пародійної властивості, однак у досконалості відтворюючи стиль тих численних «учених трактатів», що удосталь виходили з-під пера вчених чоловіків - його сучасників). Блискуче при цьому вміє він показати, що за цим нанизуванням слів ховаються порожнеча й убогість думки - мотив, сучасний за всіх часів, як і всі інші думки й мотиви памфлету Свифта, аж ніяк що не перетворився за ті чотири сторіччя, що відокремлюють нас від моменту створення, в «музейний експонат». Ні, памфлет Свифта живий - оскільки живі всі ті людські слабості й пороки, проти яких він спрямований

Примітно, що памфлет, що публікувався анонімно, написаний від імені нібито настільки ж безсоромного-малограмотного ученого-краснобая, яких настільки люто нехтував Свифт, однак голос його, його власний голос, цілком відчуємо крізь цю маску, більше того, можливість сховатися за нею надає памфлету ще більшу гостроту й пряність. Така двоякость-двуликость, прийом «перевертишей» взагалі дуже властиві авторській манері Свифта-памфлетиста, у ній особливо гостро проявляється незвичайна парадоксальність його розуму, з усією жовчністю, злістю, їдкістю й сарказмом. Це одповідь письменникам-«шестипенсовикам», письменникам-одноденкам, що пишуть відверто «на продаж», що претендує на звання й положення літописців свого часу, але є на самій справі всього лише творцями незліченних власних автопортретів. Саме про подібні «рятівників націй» і носіях вищої істини пише Свифт: «У різних зборах, де виступають ці оратори, сама природа навчила слухачів стояти з відкритому й спрямованими паралельно обрію ротами, так що вони перетинаються перпендикулярною лінією, опущеної із зеніту до центра землі. При такім положенні слухачів, якщо вони коштують густою юрбою, кожний несе додому деяку частку, і нічого або майже нічого не пропадає».

Але, зрозуміло, основним адресатом сатири Свифта стає церква, історію якої він і викладає в алегорично-алегоричному виді в основному оповіданні, що становить памфлет і називаемом властиво «Казка бочки». Він викладає історію поділу християнської церкви на католицьку, англіканську й протестантську як історію трьох братів: Петра (католики), Джека (кальвіністи й інші крайні плини) і Мартіна (лютеранство, англіканська церква), батько яких, умираючи, залишив имзавещание.

Під «заповітом» Свифт має на увазі Новий завіт - звідси й уже до кінця памфлету починається його ні із чим не порівнянне й не безпрецедентне богохульство, що має аналогів. «Дільба», що відбувається між «братами», зовсім позбавлена «божественного ореола», вона цілком примітивна й зводиться до розділу сфер впливу, говорячи сучасною мовою, а також - і це головне - до з’ясування, хто з «братів» (тобто із трьох основних напрямків, що виділилися в рамках християнської віри) є щирий послідовник «батька», тобто ближче інших до основ і підвалин християнської релігії. «Перекрій» залишеного «заповіту» описується Свифтом иносказательно й зводиться до питань чисто практичним (що також, безсумнівно навмисно, веде до заниження настільки високих духовних проблем). Об’єктом суперечки, яблуком розбрату стає… каптан. Відхилення Петра (тобто католицької церкви) від основ християнського віровчення зводяться до несусвітнього прикрашення «каптана» шляхом усіляких галунів, аксельбантів і іншої мішури - досить прозорий натяк на пишність католицького ритуалу й обрядів. При цьому Петро в якийсь момент позбавляє братів можливості бачити заповіт, він ховає його від них, стаючи (точніше, сам себе проголошуючи) єдиним щирим спадкоємцем. Але «кафтанний мотив» виникає у Свифта не випадково: «Хіба релігія не плащ, чесність не пари чобіт, зношених у бруди, самолюбство не сюртук, марнославство не сорочка й совість не пари штанів, які хоча й прикривають похіть і сором, однак легко спускаються до послуг тієї й інший?»

Одяг - як втілення сутності людини, не тільки його станової й професійної приналежності, але і його марнославства, дурості, самовдоволення, лицемірства, прагнення до лицедійства - і тут замикаються для Свифта служителі церкви - і актори, урядові чиновники - і відвідувачі публічних будинків. У словах Свифта немов оживає російська народна мудрість: «по одежинці зустрічають…» - настільки, на його думку, важливу роль грає «одягання», що визначає багато чого, якщо не всі, у тім, хто його носиться

Повністю «обробившись» з Петром (тобто, повторюю, з католицькою церквою), Свифт приймається за Джека (під яким виведений Джон Кальвін). На відміну від Петра, що украсили «каптан» безліччю всілякої мішури, Джек, щоб максимально відсторонитися від старшого брата, вирішив повністю позбавити «каптан» всієї цієї зовнішньої позолоті - одне лихо: прикраси так срослись із тканиною (тобто. с основою), що, люто відриваючи їх «з м’ясом», він перетворив «каптан» у суцільні діри: таким чином, екстремізм і фанатизм брата Джека (тобто Кальвіна й иже з ним) мало чим відрізнялися від фанатизму послідовників Петра (тобто папіст^-папістів-католиків-папістів): «…це губило всі його плани відокремитися від Петра й так підсилювало родинні риси братів, що навіть учні й послідовники часто їх змішували…»

Pages: 1 2