Жанр: Оповідання Історія написання

Уперше вийшло окремим виданням в Чернівцях під псевдонімом В. Деде. Твір не був датований, тому не можна встановити точний час його написання (приблизний - 1903 р.).

Винниченко надавав особливого значення поширенню оповідання серед народу, нелегально перевозив його в Росію.

1906 р, - друге видання В Петербурзі.

1917 р. - друкувалося в Києві, Харкові під прізвищем Винниченко.

1919 р, - надруковано у Відні.

Ідейно-художній зміст, сюжетно-композиційні особливості

«Малюнок із селянських розрухів» такий підзаголовок дав йому автор, маючи на увазі, що матеріалом для нього послужили епізоди селянських бунтів 1902 р. Перед читачем постає село, збуджене прокламаціями, наростання невдоволення і нетерпіння простого люду, готового скинути з себе страх і піти проти пана, одібрати його добро собі.

В оповіданні Винниченко дуже зримо окреслює зміни в зубожілому селі, яке «до вчорашнього дня жило собі…, як і перше: голодали, боліли, умирали». І раптом - заговорило по-новому: «…той має право на землю, хто робить на нійі Ми робимо наша й земля». Так в особі селянина Явтуха, що проголошує ці слова на сільському сході, українське село початку XX ст, заявило про себе як про нову політичну силу, яка не дозволить надалі знущатися над собою.

Емоційне тло у творі визначають тривога і нетерпляче очікування «чогось». Авторська увага зосереджена на одному із селян - Явтухові (він стає ватажком і, коли прийшли покликані паном солдати, гине).

У творі селяни показані не як натовп, а як група організованих людей, що йдуть до мрії; жити по-людськи, одержати землю. Явтуха автор характеризує як рішучу, відкриту людину, у якої «твердий погляд», «ясні очі», «тихий, спокійний голос». З ініціативи Явтуха збираються селяни, сам він починає виголошувати промову, закликаючи «убити неправду», посилаючись на християнські заповіді. Герой переконує селян, і вони знаходять виправдання своїм наступним діям відібрати панське добро.

Кульмінаційний момент - протистояння двох мас: селянської і солдатської. Відбувається словесний і моральний поєдинок Явтуха й офіцера. Явтух благає не брати гріх на душу і не піднімати руки «на своїх же, на батьків, на братів». Неодноразово він звертається до солдатиків: «Не стріляйте, не слухайте його» і називає їх рідними. Солдати прислухалися до слів Явтуха, сам офіцер «мов збожеволів»: із скаженим хрипом, «бризкаючи піною», він вдарив Явтуха шаблею.

На захист селянського ватажка вискочив Микола і ломакою вбив офіцера. Солдати не стріляли, мирно й сумно побалакали з селянами і розійшлися. В один бік - солдати, у другий селяни.

У своєму оповіданні В. Винниченко підносить моральні категорії (віру в силу і справед

ливість) маленької, але «прометеївської» людини, яка, ідучи за Божими заповідями, гине.

Основні риси оповідання «Салдатики!»

Напружена сюжетна інтрига; .

- тонке зображення психології натовпу;

- точно й колоритно змальовані сцени масового дійства;

- складні психологічні колізії;

Натуралістичне зображення героїв;

Майстерне відтворення особливостей мови героїв - «живої» мову солдатів і багатослів’я простого селянина.

Стислий переказ твору

Малюнок із селянських розрухів Сірий холодний березневий ранок. Хмари темним густим димом нависли над селом і повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий тонкий дощик.

В кінці села, при самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. «Худі, бліді лиця та похмурі і болісно сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок…» А з села все підходять люди: чоловіки, діти, баби, навіть старі діди і похмуро питають, чи ще нема… їм відповідають, що ще нема, і щоб і довіку їх не було!

Стоять мовчки, тільки іноді тихо плаче якась баба. її зупиняють, суворо заспокоюючи: «Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде… Годі…» ( Жінка не заспокоюється й питає, а що, коли стрілятимуть, як у Кавунівці?

«- Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут… гірко… Стрілятимуть, то й стрілятимуть. .. Однак з голоду здохла б. Дітки ж у мене. І дітки повитягувались би..,> Люди розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій свиті. Плаче? Боїться? - повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

Стрілятимуть, каже… - одловідає хтось похмуро…

У Кавунівці трьох убили, знову схлипує баба, і чисті сльози котяться по глибоких зморшках її худого негарного обличчя і падають на подрану свиту.

Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, - тихо і не всміхаючись уже говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме, ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

Балачки стихають, потім знову десь виривається гіркий, неупинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають… І знов Явтух іде туди, знов чується його твердий спокійний голос…»

А на селі десь виє голодний собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке. Ні плач, ні понурий мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового обличчя того спокою й твердої віри, що світиться в його маленьких, сіреньких очах, «І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними».

А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і раніше: голо-дали, боліли, умирали. Хіба що з’явилися чутки, ніби скрізь стають мужики проти панів і відбирають собі їхню землю.

Говорити говорили, а щоб самим щось зробити, то ні: як ходили до пана Партнера в економію за 10 копійок в день, так І тепер ходять. Як їли раз на тиждень якесь вариво на воді з двома-трьома картоплинками, так і їдять. І тільки з ненавистю лаяли і Партнера, і земського начальника, і навіть самих себе.

Аж ось з’явилися біля кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинуті. Селяни читали їх, і хоч не все добре розібрали, але зрозуміли, що там написано про них. Про голод, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п’є за мужицькі гроші: Село немов прокинулось. «З якоюсь дикою ненавистю і злістю закипіли балачки по хатах…» І хоч продовжували ходить до пана на роботу за ті ж таки 10 копійок, але не було вже тієї покірливості і боязкого підлизування, з яким раніше кожний випрохував у нього роботи; «суворо й похмуро робили вони на нього, ніби чогось чекаючи».

Прочитав таку бумажку і Явтух. Раз, удруге, і дуже замислився. Тихо ходив по селу і дивився кудись далеко. Так думав щось днів зо три. Потім пішов до старости, поговорив з ним, а на другий день соцькі вже скликали усіх до волості на сходку.

І ось мало не все село зійшлося перед волостю. Староста, чорний, незграбний чолов’яга, щось бовкнув і поступився місцем Явтухові. Явтух вийшов наперед. «Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде…» Він голосно і дзвінко почав говорити. Спочатку плутався у словах, запинався, але не соромився цього. «Чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровані слухали його».

Явтух казав, що у цих бумажках правду говорять. Селян обкрадають, грабують. А вони роблять далі і мовчать. Хто за них заступається? Цар? Але де ж він, чому мовчав, коли селяни просили, щоб земство видало з казни хліба? І де ті гроші, що вони дають щороку? їх, як собак, скрізь женуть… А хто ж робить, як не мужик?

Годі мовчати? «Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб… І нам треба йти… Треба, люди! Бо подохнемо все одно… Треба неправду вигнати… Скрізь тепер неправда… І неправду робимо. Не по правді й ми живемо! Сказано: «В поті лиця їж хліб…» Хто так не робить - не по правді робить. І хто помагає цьому - і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду… Ми робимо за них, а вони тільки їдять та п’ють за нас… Скрізь мужики роблять неправду цю… За це й терплять… Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити… Правду написано в бумажках… Той має право на землю, хто робить на ній!.,»

Явтух говорив, що треба скрізь знищити неправду, йти до всіх панів і у всіх відбирати, хай ті самі роблять у поті лиця.

Промовець замовк, а селяни заговорили всі разом, сварячись комусь, лаючись і подекуди Навіть плачучи.

Довго гомоніли. А ввечері з’їхались біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.

На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком. Було темно і в селі, і на горі в економії. Біля воріт селян уже чекала панська челядь, яку поставив Партнер, якось дізнавшись про сход.

Pages: 1 2

Збережи - » Стислий переказ твору «Салдатики!» . З'явився готовий твір.