Стислий переказ твору «Бояриня» (1910)

Увіходять мати й Ганна, слуги вносять «згортки з покупом». Мати радіє з того, що її голуб’ята ніяк не наговоряться вдвох, і хоче, щоб така доля була і в її дочки Ганни. Показують обнови, що купили. Оксана починає співати і танцювати, та так весело, що Степан просить тихіше, але дружина ще хоче навчити і Ганну.

Оксана. Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине! Що ж ти, Степане? Помагай співати!

(Залягається Сміхом, Що Згодом Переходить У Кашель. Степан Тривожно Кидається До Неї.)

Дія п’ята

Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною. Видко ґратчасті вікна терема і піддашок зі сходами. Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються мати й Оксана. Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав"язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках нездоровий рум’янець.

Дівчата Оксану садовлять і вертаються в терем. Мати пропонує заснути, але Оксана відмовляється, бо боїться. побачити страшні сни. Вона говорить, що відколи стала жити в Москві, сни в неї стали зовсім не такі, як вдома, у батька. Згодом молода жінка заспокоїлась і заснула. Прийшов Степан, і мати спитала його, що сказав лікар-німець про Оксану. На її думку, Оксана захворіла після весілля Ганни, але Степан відповів, що це не так.

Степан, Здається, ще давніше почалося…

Мати, Що ж воно? Як зветься?

Степан. Казав він: «Ваша пані занудилась по ріднім краю - се є также слабість».

Сказав мені по-грецьки як і зветься <…>

Він казав, -

Коли її повезти на Вкраїну,

То, може б, ще й одужала.

Степан розповідає матері про свій намір попросити царя відпустити погостювати на Україну та ще й у Київ поклонитися святим угодникам у печерах.

Чоловік будить Оксану поцілунком. Вона розповідає, який гарний сон їй приснився: про батьків садок, де ясно світить місяць. Чоловік заспокоює дружину тим, що вона скоро побачить рідний ддм, бо вони разом поїдуть туди. Оксана відмовляється їхати.

Оксана. Ая дивую, ти з яким лицем збираєшся з,’явитись на Вкраїні! СидІв-сидІе у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні, - тепер, як «втихомирилось», ти їдеш туди ясного сонця заживати… На пожарині хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крові?

Дружина говорить Степанові, що вони варті один одного. «Отак і ми з тобою… зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві…» Оксана радить чоловікові, коли вона помре, то більше не брати українку, а взяти московку. Вона довго мовчала, а тепер почала говорити правду: мовляв, раніше треба було вирватися з цієї неволі і не чекати спокійних часів. Вона рішуче відмовляється від поїздки на Україну, бо їй соромно буде дивитися у вічі рідним і друзям. Оксана не хоче й лікуватися.

Оксана. Нащо? Кому потрібне те моє здоров’я та й я сама?

Степан просить дружину не картати Себе Словами, він каже, що доля їх і так вже тяжко покарала, і Бог простить їх за все. Після цих слів Оксана стає лагідною, збирається Степанові віддати заповіт, який він після її смерті має передати родині і братчикам.

Оксана (Підводиться Й Прихиляє Його До Себе). Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всі ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зібравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як і ні - не жалуй, що поміг.

(Сидять Якийсь Час Мовчки, Обнявшись.)

Степан підводиться і подає Оксані руку, хоче завести її до хати, бо вже заходить сонце.

Оксана. (Спираючись На Руку Степанову, Іде До Будинку. Не Доходячи Рундука, Спиняється І Обер гається, Дивлячись На Західне Сонце, Що Вже Зникає За Обрієм.) Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну - привітай!